Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

В цей період, коли я звикав до свого каліцтва, обидва світи, в яких я жив, були мені однаково приємні. Вони доповнювали один одного. Світ дійсності гартував мене; в світі мрій я випробовував свій гарт.

Фредді Гок бігав, бився, вилазив на дерева й стріляв з рогачки краще за всіх хлопців у школі. Він був чемпіоном з гри в скляні кульки й міг закинути сигаретну картку, як ніхто, далеко. Вдача в нього була спокійна, він ніколи не вихвалявся, і я відчував до нього щиру приязнь. Він збирав сигаретні картки, і йому бракувало тільки одної, щоб мати повний набір серії «Зброя Британської імперії».

Свою колекцію він зберігав у бляшанці з-під тютюну. Щодня я спостерігав, як він виймає пачку маленьких карток, слинить великий палець і перелічує їх. Щоразу виявлялося, що тих карток — сорок дев’ять.

Мені дуже хотілося знайти для нього ту, якої бракувало, і в кожного стрічного я запитував: «У вас часом немає сигаретних карток?» — та все марно.

Коли я вже вирішив був, що це — найрідкісніша картка в світі, вершник, що проїздив повз наші ворота, вислухавши моє запитання, вийняв її із сигаретної коробки й віддав мені.

Спершу я не повірив власним очам. Але сумнівів бути не могло: вона мала номер тридцять сім — саме той номер, що його бракувало Фредові!

Наступного дня я нетерпляче очікував на дорозі, коли ж з’явиться Фредді, і, побачивши його, ще здалеку почав вигукувати йому чудову новину. Розібравши нарешті, що я кричу, Фредді щодуху кинувся до мене, й за хвилину я вручив йому картку.

— Мені її дав якийсь дядько на коні, — збуджено почав розповідати я. — Він мене питає: «Що ти збираєш?», а я: «Зброю Британської імперії». Він каже: «Здається, я одну таку картку маю». І він її таки мав! Тепер у тебе повний набір.

Фредді подивився на малюнок, на номер на зворотному боці картки, прочитав опис зображеної на ній зброї й сказав:

— Це вона, таки вона!

Потім він видобув з кишені бляшанку з-під тютюну й відкрив її. Вставивши нову картку в колоду на місце, що відповідало її номеру, він постукав колодою об стовп, щоб підрівняти її, наслинив палець і заходився повільно лічити картки, називаючи вголос кожен номер. Я повторював за ним номери.

Коли він перевернув останню, я переможно вигукнув:

— П’ятдесят!

— Схоже на те! — кивнув Фредді.

Він знову постукав колодою об стовп і перелічив картки, починаючи з кінця.

— Ну, тепер у тебе повний набір, Фредді, — сказав я. — І жодної бракованої.

— Еге ж, — відповів він, ховаючи картки в бляшанку. — Хто б міг подумати — всі до одної!

Він постояв, дивлячись на бляшанку й усміхаючись, а тоді раптом тицьнув її мені в руки:

— На, бери, я збирав їх для тебе.

Фредді рідко грався зі мною в школі — там весь його вільний час забирали ігри в скляні кульки, в сигаретні картки, в дзигу.

Я кепсько грав у кульки й завжди програвав. Фредді мав особливу кульку — «справжню молочну», яка коштувала цілий шилінг, і він позичав її мені, коли гра йшла на «справжні». Кожен з гравців ставив по одній «справжній» кульці, але тільки майстри дозволяли собі ризикувати «справжніми молочними».

Я програвав, підходив до Фредді й казав:

— Я знову програв її, Фредді.

— Кому? — питав він.

— Біллі Робертсону.

— Гаразд, — казав Фредді, підходив до Біллі, відігравав свою кульку, давав її мені й повертався до своєї гри.

Він завжди підходив, коли я сварився з кимось із хлопців, і прислухався, колупаючи гравій носком черевика. Якось Стів Макінтайр пообіцяв копнути мене в сідниці, а я йому відповів:

— Тільки спробуй — ноги переламаю.

Стів замірився ногою, Фредді, який усе чув, сказав Стіву:

— Копнеш Алана — вважай, що копнув мене.

Стів одчепився, та коли ми поверталися до класу, просичав мені у вухо:

— Після уроків я з тобою поквитаюсь, от побачиш.

Перше ніж він устиг відскочити, я оперіщив його милицею по гомілці, й після цього думки в класі розділилися. Одні хлопці казали, що юшку слід пустити мені, інші — що на це заслуговує Стів.

Ми із Стівом посварились, коли штовхалися коло квадратного залізного бака з питною водою. До крана був прив’язаний великий бляшаний кухоль, а під краном, у заглибині, вичовганій ногами школярів, стояла калюжа розлитої води. Спраглі діти тупцювали в тій брудній калюжі, мов худоба коло корита.

Влітку, щойно починалася перерва, всі прожогом кидалися до бака, й там здіймався гармидер, хлопці та дівчата відштовхували одне одного, видираючи напівпорожній кухоль із рук того, хто пив, і, захлинаючись, жадібно ковтали воду, в той час як до них тяглися десятки рук. Тільки-но хтось, напившись, випускав кухоль, його підхоплювали інші.