Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

— Ану, хто з вас піде за мене заміж? — гукнув він до дівчат, що заповнили палубу. — Хто не побоїться?

Одна чорнява блакитноока дівчина з великими, міцними руками оглянула його й зважилася.

— Я! Я вийду за тебе заміж! — гукнула вона у відповідь.

Вона перелізла через поручень борту й стрибнула вниз. Дід підхопив її, узяв її клунок і, обнявши за плечі, повів з пристані.

Батько, наймолодший з чотирьох дітей, успадкував од своєї матері ірландський темперамент.

— Коли я був ще малим, — якось розповів мені він, — я поцілив одного погонича огірком у потилицю. Ну, дядько знавіснів і кинувся на мене з палицею. Я — щодуху додому, горлаю «мамо!», бо ж бачу, що той дядько, хай йому грець, не жартує. Поки я добіг до хати, він мене майже наздогнав. Ну, думаю, пропав. Але мати все бачила і вже чекала перед дверима, тримаючи напоготові казанок з окропом. Тільки-но ми підбігли, вона тому дядькові: «Ану, назад! Це окріп. Ще крок ступиш — ошпарю пику». І він-таки злякався, зупинився! Я сховався за її спідницю, а вона стояла й дивилася на того погонича, доки він забрався геть.

Дванадцятирічним хлопцем батько вже заробляв собі на хліб. Його освіта не пішла далі кількох місяців занять із п’яничкою-вчителем; щотижня діти приносили до жалюгідної халупи, що правила за школу, по півкрони — плату за навчання.

Розпочавши самостійне життя, батько мандрував од ферми до ферми, наймаючись об’їжджати коней або переганяти отари. Молодість його минула у відлюдних районах Нового Південного Уельсу й Квінсленду, і саме там відбувалася дія всіх його оповідок. Певно, саме тому я більше любив солончакові рівнини й червоні піщані горби східної Австралії, ніж зелений край, де я народився й виріс.

— У тих глухих місцях є щось особливе, — сказав мені якось батько. — Там живеш і радієш життю. Вилізеш ото на гору, порослу соснами, запалиш багаття…

Він замовк і замислився, стурбовано дивлячись на мене. А тоді сказав:

— Треба буде щось придумати, щоб твої милиці не загрузали там у піску. Ми ж з тобою колись неодмінно подамося туди.

Незабаром по тому, як мене паралізувало, м’язи на моїх ногах почали зсихатися, а спина, раніше рівна й сильна, викривилася. Сухожилля в ногах напнулись і, поступово скорочуючись, зігнули їх у колінах.

Дивлячись на болісно напнуті сухожилля під моїми коліньми, мати з тривогою думала, що ноги в мене так і залишаться зігнутими, якщо найближчим часом їх не пощастить розпрямити, а тому вона знову й знову викликала доктора Крофорда, сподіваючись, що він призначить, нарешті, ліки, які повернуть силу моїм ногам.

Доктор Крофорд, який погано знався на поліомієліті, невдоволено супився, спостерігаючи, як мати намагається відживити мої ноги. Вона розтирала їх сумішшю бренді з прованською олією — за порадою дружини шкільного вчителя, яка твердила, що саме ця суміш вилікувала її від ревматизму. Зауваживши врешті-решт, що «шкоди від цього не буде», лікар вирішив, однак, утриматися від рекомендацій, аж доки з Мельбурна не надійдуть відомості про ускладнення, що їх викликає ця хвороба.

Доктор Крофорд жив у містечку Балунга, за чотири милі від нашого дому, і хворих, що мешкали на довколишніх фермах, відвідував лише в нагальних випадках. Їздив він у запряженому сумирною сірою кобилкою кабріолеті, верх якого піднімав тільки наполовину, щоб мати ефектніший вигляд на тлі блакитної повстяної оббивки. Стрічних він вітав картинним поклоном і помахом батіжка. Як власник кабріолета доктор Крофорд перебував на одному суспільному щаблі із скватерами — щоправда, не з усіма, а тільки тими, чиї екіпажі не мали гумових шин.

Він добре знався на простих захворюваннях.

— Можу запевнити вас, місіс Маршалл, що у вашого сина не кір.

Поліомієліт, однак, був недугою, про яку доктор Крофорд мав вельми туманне уявлення. Коли я захворів, він запросив на консиліум ще двох лікарів, і один з них визначив, що в мене дитячий параліч.

Своєю вченістю цей лікар справив неабияке враження на мою матір, і вона почала була розпитувати його, але він відповів тільки:

— Якби це був мій син, я б дуже й дуже непокоївся.

— Ще б пак, — сухо проказала мати, раз і назавжди втративши до нього довіру.

Але віру в доктора Крофорда вона зберегла, бо коли обидва консультанти пішли, він сказав:

— Місіс Маршалл, ніхто не годен вгадати, буде чи не буде ваш син калікою, та й узагалі, чи виживе він. Гадаю, він виживе, але все в руках господніх.

Мою матір ці слова розрадили, але на батька справили зовсім інше враження. Отже, зауважив він, доктор Крофорд сам визнав, що нічого не тямить у цій хворобі.