Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

— Ця хвороба — достеменна кара господня, — казав пекар містер Картер, анітрохи не сумніваючись, що так воно і є. Він викладав у недільній школі закон божий і щотижня по закінченні занять урочисто оголошував: — Наступної неділі на утрені преподобний Уолтер Робертсон, бакалавр мистецтв, молитиметься за зцілення мужнього хлопчика, ураженого жорстокою недугою. Прошу всіх прийти на відправу.

Коли батькові переповіли все це, він одного дня зупинив містера Картера на вулиці і, збентежено посмикуючи свої руді вуса, спробував пояснити йому, як ця хвороба причепилася до мене.

— Кажуть, береться вона від мікроба: вдихнув його — і захворів, — сказав він. — Цей мікроб літає собі в повітрі, де заманеться, і ніхто ніколи не знає, де його носить. Тож він, видно, пролітав повз Аланове обличчя, а хлопець саме потяг носом — та й по всьому. Звалився, як бичок під обухом. Якби він у ту мить не вдихнув, а видихнув, то й досі бігав би цілий і здоровий. — Батько помовчав і сумно додав: — І вам не треба було б за нього молитися.

— Плечі створені для тягаря, — побожно промимрив пекар. Він був церковним старостою і будь-яке лихо пояснював волею божою. Зате в утіхах людських йому незмінно ввижалися підступи диявола. — На все воля божа, — поспішив додати він, не сумніваючись, що ці слова припадуть до вподоби Всевишньому. Містер Картер ніколи не пропускав нагоди запобігти ласки в господа.

У відповідь на таку філософію батько пирхнув і запально проказав:

— У мого хлопця плечі створені не для тягаря, і будьте певні, ця хвороба на них тягарем не ляже. І взагалі, ви не там той тягар шукаєте. Шукайте його отут, — і він постукав себе по чолу коричневим пальцем.

Згодом, схилившись над моїм ліжком, батько стурбовано запитав:

— Ну, як, Алане, болять ноги?

— Ні, — відповів я. — Вони наче не мої.

— Ах, чорт! — вилаявся він, і обличчя його скривилося.

Батько мав худорляву постать, вузькі стегна й криві ноги — наслідок багатьох років, проведених у сідлі: він був об’їждчиком коней і приїхав у Вікторію з квінслендської глушини.

— Тільки через дітей, — казав він. — Там, у глушині, немає шкіл. Якби не діти — їй-бо, нізащо б звідти не поїхав!

У нього було обличчя справжнього жителя австралійських хащів — сухорляве й засмагле, із сіткою зморщок навколо зірких блакитних очей, завжди примружених під сліпучим сонцем солончакових рівнин.

Якось його давній приятель, гуртівник, завітав до нас у гості. Дивлячись на батька, що вибіг йому назустріч, він вигукнув:

— Віллє, чортяко, ти й досі бігаєш не згірше за страуса!

Ходив батько легкими дрібними кроками і, йдучи, завжди дивився собі під ноги; цю звичку він пояснював тим, що зростав у «краї змій».

Іноді, перепустивши чарчину, він влітав на подвір’я на напівоб’їждженому жеребці й гасав серед годівниць, голобель, поламаних коліс, розполохуючи птаство й несамовито горлаючи:

— Дика худоба! Нетаврована! Відчиняй обори! Еге-гей!

А потім, осадивши коня, він зривав з голови крислатого капелюха, вимахував ним, немовби дякуючи за оплески, і вклонявся в бік кухонних дверей, де звичайно в таких випадках стояла мати, дивлячись на нього з усмішкою — потішеною, закоханою й трошки стривоженою.

Батько любив коней — не тому, що, об’їжджаючи їх, заробляв на прожиття, а за їхню красу. Він любив оглядати гарного коня. Схиливши голову набік, він повільно обходив його, пильно придивляючись до всіх особливостей будови, а потім обмацував передні ноги — перевіряв, чи немає на них шрамів чи підпухлостей — наслідків падінь.

— Гарний кінь той, у якого міцні кістки, довгий корпус і від черева до землі далеко, — казав він.

Він вважав, що коні мало чим відрізняються від людей.

— Можете мені повірити, — запевняв він. — Вже хто-хто, а я їх добре знаю. Є такі коні — до нього ледь доторкнешся батогом, і він уже дметься на тебе. Як ото, бува, діти: намнеш такій дитині вуха, і вона кілька днів до тебе не озивається. Пам’ятає, бач, що ти її образив. Отак і з кіньми: шмагни його один раз і потім до-овго шкодуватимеш. Он подивися на гніду кобилу Коротуна-Діка. Вона не слухається вуздечки. Я сам її привчав — і не привчив. Затялась, і край… Що вона, що Коротун — однакова вдача. Його теж свого часу до вуздечки не привчили. Він мені й досі фунт винен. Ну, та нехай… Що з нього, бідняка, візьмеш…

Мій дід по батькові, рудий йоркшірський чабан, емігрував до Австралії на початку сорокових років. Одружився він із дівчиною-ірландкою, що приїхала до нової колонії того самого року. Мені розповідали, що дід прийшов на пристань, саме коли пришвартувався корабель з дівчатами-ірландками, які прибули до Австралії, сподіваючись знайти роботу в наймах.