Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— Цікаво, — сказав він, — коли тепер я думаю про Лолу, то вона мені здається старенькою бабусею.

Івіш зареготалася, й Бориса це приголомшило. Заради справедливости він додав:

— Мабуть, невесело їй зараз.

— Та певно ж.

— Не хочу, щоб вона страждала.

— Ну що ж, іди до неї, — співуче сказала Івіш.

Він второпав, що вона приготувала для нього пастку, і хутко відказав:

— Не піду. Передовсім вона… вона ввесь час ввижається мені мертва. Крім того, не хочеться, щоб Матьє думав, ніби він може крутити мною, як йому захочеться.

Отут він і трохи не поступиться, він-бо не Уртіґер. Івіш лагідно сказала:

— Мабуть, він і справді крутить тобою, як йому хочеться.

Це була підлість, Борис зазначив це без будь-якого гніву: в Івіш були добрі наміри, їй хотілося, щоб він порвав із Лолою заради його ж таки добра. Всі завжди діяли заради Борисового добра. От тільки добро це мінялося разом із особами доброзичливців.

— Я лише вдаю, що це так, — спокійно відказав він. — У цьому полягає моя тактика з ним.

Та насправді його дістало до живого, він гнівався на Матьє, ось він засовався на ослінчику, й Івіш стурбовано глянула на нього.

— Дурненький ти мій, не суши собі мізки, — сказала вона. — Просто ти повинен уявити собі, що вона таки й справді мертва.

— Авжеж, так було б зручно, та не можу я, — зітхнув Борис.

Івіш розвеселилася.

— Дивно, — сказала вона, — а от я можу. Коли я не бачу людину, то вона для мене мов би й не існує.

Борис із захватом сприйняв ці слова й замовк: він почувався нездатним до такої душевної снаги. За хвилю він озвався:

— Я от усе питаю себе, чи взяв він грошенята. Ото було б чудесно!

— Які це грошенята?

— Лолині. Йому потрібно було п'ять тисяч франків.

— Ти що!

В Івіш був невдоволений і заінтриґований вигляд. Борис уже подумав було, що, мабуть, ліпше було б притримати язика. Вони з сестрою домовилися, що будуть про все казати одне одному, та деколи можна було робити малесенькі винятки із цього правила.

— Ти, здається, гніваєшся, на Матьє? — поспитався він.

Івіш стисла губи.

— Він нервує мене, — сказала вона. — Сьогодні вранці він корчив із себе чоловіка.

— Ага… — відказав Борис.

Він спитав себе, що ж хотіла вона цим сказати, та вдав ніби, розуміє: вони повинні розуміти одне одного з півслова, інакше чар їхнього спілкування розвіється. Запала мовчанка, потім Івіш гостро заявила:

— Ходімо звідціля. Терпіти не можу цей «Дом».

— Я теж, — погодився Борис.

Вони підвелися і вийшли. Івіш взяла Бориса за руку. Його начебто трохи нудило.

— Думаєш, довго він буде злоститися? — поспитався він.

— Та ні ж бо, ні, — нетерпляче сказала Івіш.

Борис ущипливо сказав:

— Він і на тебе зуб має.

Івіш зареготалася.

— Може, й так, але пошкодую я про це пізніш. А поки що в мене інший клопіт у голові.

— Та й правда, — збентежено сказав Борис, — ти потерпаєш, бідолашка.

— Ще й як.

— Через цей іспит?

Івіш стенула плечима й нічого не відповіла. Якусь хвилю вони йшли собі мовчки. Він спитав себе, чи й справді це через той іспит. Утім, йому цього хотілося б: так було б моральніше.

Він підняв погляд і вгледів бульвар Монпарнас, прегарний у цьому тьмяному сірому світлі. Можна було подумати, що зараз стоїть жовтень. Борис дуже любив цей місяць. Він подумав: «Торік у жовтні я ще не був знайомий із Лолою». Й у цей момент він відчув полегшу: «Вона жива». Вперше одтоді, як він покинув її труп у темній кімнаті, він відчув, що вона жива, то було щось таке, як воскресіння. Він подумав: «Неможливо, щоб Матьє так довго на мене гнівався, адже вона не вмерла». До цієї хвилини він знав, що вона страждала, що вона з тривогою чекала на нього, та це страждання й ця тривога здавалися йому якимись непоправними й застиглими, як тривога і страждання тих, що померли у відчаї. А тут було не так: Лола жила, вона лежала з розплющеними очима у своєму ліжку, в ній витав живий гнів, як бувало щоразу, коли він запізнювався на їхні побачення. Ні більший, ні менший гнів, аніж будь-який інший, хіба що тільки трохи дужчий. У нього не було по відношенню до неї тих невизначених і грізних зобов'язань, що їх накладають мертві, та все ж були поважні зобов'язання, трохи немов би родинного характеру. Тепер Борис міг згадати Лолине обличчя без жаху. То було не обличчя небіжчиці, що спливає у пам'яті, а оте молоде, розгніване обличчя, котре вона обернула до нього вчора, коли кричала: «Ти обманув мене, ти не бачився з Пікаром». У той самий час він відчув у собі злість на цю гадану небіжчицю, котра зчинила такий рейвах. Він сказав: