Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

Овва! Це ж були тільки слова, дитячий і даремний вибір. «Це теж, — подумалося йому, — теж брехня: мені не потрібно бажання, щоб одружитися, мені залишається всього лиш віддатися на волю обставин». Він закрив довідник і засмучено поглянув на уламки своєї людської гідности. І раптом йому здалося, що він бачить свою свободу. Вона була поза досяжністю, жорстока, молода і примхлива, неначе милість: вона веліла йому просто покинути Марсель. Та це була тільки мить; цю незбагненну свободу, котра позірно скидалася на злочин, побачив він мимохідь: вона лякала його і, до того ж, була далеко. Він спіткнувся на своєму надто вже гуманному бажанні, на цих надто вже гуманних словах: «Я одружуся з нею».

— Ваша черга, пане, — сказала телефоністка. — Друга кабіна.

— Дякую, — відказав Матьє.

Він увійшов до кабіни.

— Зніміть слухавку, пане.

Матьє покірно зняв слухавку.

— Гало? Трюден 00–35? Це повідомлення для пані Монтеро. Ні, не треба її турбувати. Просто підніміться до неї й передайте. Передайте, що пан Борис не зможе сьогодні прийти.

— Пан Моріс?

— Ні, не Моріс: Борис. Б як Бернар, О як Октав. Не зможе прийти. Так. Саме так. Дякую, пані, до побачення.

Він вийшов і подумав, чухаючи потилицю: «Марсель, напевне, вже геть нетямиться, треба зателефонувати їй, поки я тут». Він нерішуче глянув на телефоністку.

— Хочете ще зателефонувати? — поспитала вона.

— Так… дайте Сеґюр 25–64.

Це був Сарин телефон.

— Гало, Сара? Це Матьє, — сказав він.

— Добридень, — почувся грубий Сарин голос. — Ну, що? Владналося?

— Та де там, — сказав Матьє. — Люди не дуже хочуть розлучатися з грошима. В мене до вас прохання: чи не могли б ви попросити цього чолов'ягу дати відстрочку до кінця місяця?

— Наприкінці місяця він їде.

— Я надішлю йому гроші в Америку.

Запала коротка мовчанка.

— Спробую, — без особливого ентузіязму відказала Сара. — Та це буде непросто. Він старий скупиндя, до того ж, переживає зараз кризу суперсіонізму: одколи його витурили з Відня, він ненавидить усіх, хто не жиди.

— Усе-так спробуйте, якщо вам не важко.

— Та мені геть не важко. Завтра ж після сніданку піду до нього.

— Дякую, Саро, ви просто золотце! — вигукнув Матьє.

— Він надто несправедливий, — сказав Борис.

— Та вже ж, — відказала Івіш, — якщо він вважає, що зробив послугу Лолі!

Вона сухо захихотіла, й Борис задоволено замовк: ніхто не розумів його так добре, як Івіш. Він обернув голову до східців, які провадили до туалетів, і суворо подумав: «Це вже занадто. Не можна балакати зі мною так, як він оце балакав. Я йому не Уртіґер». Він дивився на східці й сподівався, що, піднімаючись, Матьє посміхнеться йому. Ось Матьє знову з'явився, він вийшов, не глянувши на них, і Борис відчув, як в нього аж серце затрепетало.

— Гордий вигляд у нього, — сказав він.

— У кого?

— В Матьє. Він щойно пройшов біля нас.

Івіш нічого не відповіла. З байдужим виглядом вона розглядала свою забинтовану руку.

— Він гнівається на мене, — сказав Борис. — Він вважає мене аморальним.

— Так, — відказала Івіш, — та воно в нього минеться. — Вона стенула плечима. — Не люблю його, коли він корчить із себе морального.

— А я люблю, — сказав Борис, І додав, трохи подумавши: — Та я моральніший од нього.

— Пхе! — вигукнула Івіш. Вона трохи розгойдувалася на ослінчику і скидалася на дурненьку мизату школярку. Зухвалим тоном вона сказала: — На мораль мені начхати. Начхати і ще раз начхати.

Борис відчув себе дуже самотнім. Він хотів би наблизитися до Івіш, та поміж ними все ще був Матьє. Борис відказав:

— Несправедливий він. Навіть не дав мені пояснити.

— Є речі, які йому неможливо пояснити, — безпристрасно відказала Івіш.

Як водиться, Борис на став заперечувати, та він вважав, що Матьє все можна пояснити, якщо тільки він у доброму гуморі. Борисові завжди здавалося, що вони говорять про двох різних людей: Івіш уявляла Матьє якимось безбарвним.

Івіш посміхнулася.

— Який же в тебе упертий вигляд, ослику ти мій.

Борис не відповів, він пережовував те, що повинен був сказати Матьє: не еґоїст він, нікчемний і ниций, його до самісінької глибини душі приголомшило, коли він подумав, що Лола вмерла. Він навіть передчував мить, коли буде страждати, й це його прикро вразило. Він вважав страждання аморальним, та й направду не міг його зносити. Він силував себе страждати, з міркувань моральности. А цього разу щось заклинило, зламалося, і треба було зачекати, поки ця здатність повернеться.