Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— Про що ти думаєш? — спиталася Лола.

— Ні про що.

— Люди завжди про щось думають.

— Я думав ні про що, — відказав Борис.

— Навіть не про те, що тобі подобається мелодія, яку вони виконують, і ти хотів би навчитися чечітки?

— Так, про щось подібне.

— От бачиш. Чому ж ти не кажеш мені про це? Я ж хочу знати все, про що ти думаєш.

— Про це не кажуть, воно не має значення.

— Не має значення! Наче язик у тебе лише для того, щоб говорити про філософію зі своїм професором.

Він глянув на неї й посміхнувся: «Я люблю її, бо вона руда і має вигляд не такої вже й молодої».

— Чудний ти хлопчина, — сказала Лола.

Борис кліпнув і благально подивився на неї. Він не любив, щоб із ним про нього балакали; йому завжди було незручно, він губився. Лола здавалася розгніваною, та це було просто через те, що вона гаряче його любила і мучилася через нього. Траплялися такі моменти, коли воно було дужче від неї, вона без причини непокоїлася, розгублено дивилася на нього, не знала, що з собою робити, і її руки самі метушилися від хвилювання. Спочатку Борис дивувався, та потім звик. Лола поклала долоню йому на голову.

— Я все питаю себе, що там усередині, — мовила вона. — Воно мене лякає.

— Чому б це? Клянуся, там усе невинне, — зі сміхом сказав Борис.

— Та воно так, але як би тобі сказати… воно приходить саме, я тут ні при чому, кожна твоя думка — це маленька втеча. — Вона скуйовдила йому чуба.

— Не задирай мою чуприну, — сказав Борис. — Не люблю, коли мені відкривають лоба.

Він узяв її руку, легенько погладив і поклав на стіл.

— Ти тут, ти такий ніжний, — сказала Лола, — здається, ніби ти зі мною, а потім зненацька нікого нема, і я питаю себе, куди ти подівся.

— Та тут я.

Лола дивилася на нього зблизька. На її блідому виду читалася сумовита великодушність, саме такий вигляд був у неї, коли вона співала пісню «Люди з обдертою шкірою». Вона випинала вуста, величезні вуста з опущеними кутиками, які він так любив наприпочатку. Одколи він відчув їх на своїх губах, вони вражали його своєю вогкою й гарячковою голістю на цій прегарній гіпсовій машкарі. Тепер він віддавав перевагу Лолиній шкірі, вона була така біла, що здавалася несправжньою. Лола несміливо поспитала:

— Ти… ти не сумуєш за мною?

— Я ніколи не сумую.

Лола зітхнула, і Борис вдоволено подумав: «Це так цікаво, що вона виглядає немолодою, вона ніколи не говорить про свій вік, але таки напевне їй десь років із сорок». Він полюбляв, щоб люди, котрі були приязні до нього, мали вигляд немолодих, це заспокоювало його. Ба більше, це надавало їм якоїсь тривожної тендітности, що попервах не помічалася, бо шкіра в них була наче видублена. Йому захотілося поцілувати схвильоване обличчя Лоли, він подумав, що вона геть вичерпалася, що життя її не склалося й що вона самотня, ще дужче самотня відтоді, як його покохала: «Я нічого не можу зробити для неї», безнадійно подумав він. У цю мить вона здавалася йому страшенно симпатичною.

— Мені соромно, — сказала Лола.

У неї був важкий, понурий голос, що скидався на червоний оксамит.

— Чому?

— Бо ти ще дитина.

Він сказав:

— Це так тішить, коли ти кажеш «дитина». Так гарно ти виокремлюєш цей наголос. В «Людях із обдертою шкірою» ти двічі вимовляєш це слово, і тільки для цього я прийшов би тебе послухати. Людно було цього вечора?

— Переважно буржуа. Поприходять бознає звідки і базікають, мов заведені. Їм так само хочеться мене слухати, як і повіситися. Саррюньян мусив попросити їх помовчати; мене це збентежило, знаєш, це якось нетактовно. Адже коли я ввійшла, то вони мені аплодували.

— Так прийнято.

— Воно мені остогидло, — сказала Лола. — Гидко співати для цих йолопів. Вони приходять, тому що повинні відповісти запрошенням на запрошення іншої родини. Аби ти тільки бачив, як вони посміхаються, як уклоняються, як тримають стілець своєї дружини, поки вона сідає. Природно, що ти їм заважаєш, тож коли виходиш, то вони дивляться на тебе згори вниз. Борисе, — раптом сказала Лола, — я співаю, щоб жити.

— Та певно.

— Якби я знала, що все воно скінчиться оцим, то й не починала б.

— Але ж як ти співала в мюзик-голі, то теж жила своїми співами.

— Там було геть по-іншому.

Запала мовчанка, потім Лола поспішно докинула:

— Знаєш, з тим хлопчиною, що співає після мене, з новачком, я розмовляла сьогодні ввечері. Він цікавий, але з нього такий же росіянин, як оце і з мене.

«Вона вважає, що наводить на мене нудьгу», подумав Борис. Він пообіцяв собі, як випаде нагода, ще раз їй сказати, що ніколи не нудьгує. Та не сьогодні, пізніш.