Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— Може, він вивчив російську?

— Але ж ти, — сказала Лола, — ти вже ж міг би сказати мені, чи добра в нього вимова.

— Мої батьки виїхали з Росії, коли мені було три місяці.

— Дивно якось, що ти не знаєш російської, — виснувала вона з мрійливим виглядом.

«Чудна якась, — подумав Борис, — їй соромно любити мене, тому що вона старша. Та для мене це природно, все одно треба, щоб одне було старше від іншого». До того ж, це було й моральніше: Борис не зміг би любити дівчину свого віку. Якщо обоє молоді, то не вміють себе поводити, діють без ладу, і все це скидається на дитячу гру в обід. З людьми зрілого віку нічого подібного й близько нема. Вони солідні, вони керують вами, і їхня любов має вагу. Борис був із Лолою, і його совість схвалювала це, він почував, що це виправдано. Звичайно, він віддав би перевагу товариству Матьє, позаяк Матьє не був жінкою: чоловік завжди цікавіший. І, крім того, Матьє пояснював йому все на світі. От тільки Борис часто запитував себе, чи почуває Матьє до нього дружбу. Матьє був байдужий і брутальний, звісно, чоловікам не личить виявляти у спілкуванні між собою всілякі там ніжності, але ж є тисячі способів показати, що хтось тобі дорогий, тож Борис вважав, що Матьє подеколи міг би якимсь там словом або порухом виявити свою приязнь. З Івіш Матьє був геть інший. Якось Борис угледів обличчя Матьє, коли той допомагав Івіш надіти пальто; тоді він відчув, як щось прикро вкололо його у серце. Усмішка Матьє на його скорботних вустах, які Борис так любив, та чудернацька, соромлива й ніжна усмішка. Втім, голова Бориса відразу ж стуманіла, й він більше ні про що не думав.

— Ну от, він знову кудись подався, — сказала Лола.

Вона схвильовано дивилася на нього.

— Про що ти зараз думаєш?

— Про Делярю, — шкодуючи, мовив Борис.

Лола сумно посміхнулася.

— А ти не міг би часом подумати і про мене?

— Про тебе думати не треба, ти поруч.

— Чому ти постійно думаєш про Делярю? Тобі хотілося б бути з ним?

— Я задоволений, що перебуваю тут.

— Задоволений од того, що тут, чи від того, що зі мною?

— Це одне й те саме.

— Для тебе одне й те ж саме. Та не для мене. Коли я з тобою, мені наплювати, тут я чи деінде. Втім, я ніколи не задоволена од того, що я з тобою.

— Ти що? — здивовано поспитався Борис.

— Втіха моя невелика. І не треба корчити дурника, ти пречудово усе розумієш: я ж бачила тебе з Делярю, ти просто не тямишся, коли він поруч.

— Це не одне й те ж.

Лола наблизила до нього своє вродливе прив'яле обличчя: у неї був благальний вигляд.

— Таж поглянь на мене, писочку, скажи ж нарешті, чому він так тобі до вподоби?

— Не знаю. Не так уже й до вподоби він мені. Він хлопець хоч куди, Лоло, мені незручно з тобою про нього балакати, ти ж бо сказала колись, що не можеш його терпіти.

Лола вимушено посміхнулася.

— Ви погляньте лишень, як він звивається. Кицю моя, й разу тобі я не казала, що не можу його зносити. Просто ніколи не могла второпати, що ти в нім такого знаходиш. Поясни ж мені, я хочу тільки збагнути.

Борис подумав: «Це неправда, я і трьох слів не промовлю, як вона вже буде кипіти від люті».

— Я вважаю його симпатичним, — обережно мовив він.

— Ти завжди це кажеш. Я вибрала б інше слово. Скажи, що він розумний, освічений, і я буду згодна; тільки не симпатичний. Врешті, я кажу тобі про своє враження: симпатичний хлопець для мене щось таке, як Моріс, хтось такий кругленький, — а от він усіх збиває з пантелику, тому що ні те ні се, просто голову морочить. Ти тільки поглянь на його руки.

— А що тобі до його рук? Мені вони до вподоби.

— Та в нього ж лапи, як у робітника. Вони ввесь час здригаються, неначе він допіру закінчив якусь фізичну роботу.

— А й справді.

— А! От-от, але ж він не робітник. Коли я бачу, як він з грубуватою втіхою хапає своєю лапою шклянку з віскі, то ненависти в мене до нього немає, тільки ж поглянь потім, як він п'є, які в нього чудернацькі губи, немов у протестантського священика. Не можу тобі пояснити, однак мені здається, що він замкнутий, і потім поглянь на його очі, добре ж видно, що він чоловік з освітою, що це хлопець, який не любить просто пити, їсти, спати з жінками, йому потрібно міркувати над усім, а ще ж і цей голос, гострий голос такого собі пана, який ніколи не помиляється, я знаю, що цього вимагає його фах, коли він щось пояснює дітлахам, у мене теж був учитель, який балакав так, як оце він, але я вже не школярка, щоб так говорити зі мною, мене це дратує; я собі так уявляю, що має бути щось одне, або грубіян, або чоловік витончений, вчитель, священик, тільки не те й те заразом. Не знаю, чи є жінки, яким це до вподоби, напевне, таки є, але, скажу тобі відверто, якби такий тип до мене доторкнувся, то не хотіла б я почувати на собі лапу забіяки та ще й із крижаним поглядом.