— Для мого ж таки добра, — повторив Матьє. — Для мого добра… Послухай, — раптом сказав він, — я не очікував твоєї… твоєї пропозиції, вона мов грім з ясного неба… Та я хотів би знати твій погляд на все оце. Ти ж розумієш, що живу я серед молодиків, які зайняті лише собою і мною захоплюються лише з принципу? Ніхто ніколи не говорить зі мною про мене; мені й самому часом нелегко знайти себе. То що ж? Ти вважаєш, мені потрібно долучитися?
— Так, — твердо сказав Брюне. — Так, тобі потрібно долучитися до нас. Хіба ти сам цього не відчуваєш?
Матьє сумно посміхнувся: він думав про Еспанію.
— Ти йшов своєю стежиною, — провадив Брюне. — Ти син буржуа, ти не міг прийти до нас просто так, тобі треба було від цього звільнитися. Тепер ти вільний. Та навіщо ж свобода, як не для того, щоб долучитися? Ти витратив тридцять п'ять років, щоб очистити себе, а наслідок — порожнеча. Знаєш, дивний ти чоловік, — провадив він з дружньою посмішкою. — Ти висиш у повітрі, ти обрубав своє буржуазне коріння, в тебе немає жодних зв'язків з пролетаріятом, ти у вільному плаванні, ти абстракція, цілковита відсутність. Але в цьому стані не можна залишатися постійно.
— Ні, — відказав Матьє, — постійно таки не можна.
Він підійшов до Брюне і струсонув його за плечі: він дуже його любив.
— Ти, клятий старий вербувальнику, — сказав він, — повійнице ти собача. Я такий радий, що ти кажеш мені оце.
Брюне ледве усміхнувся йому: він розвивав свою думку.
— Ти відмовився від усього, щоб бути вільним. Зроби ж іще крок: відмовся від своєї свободи, — і все воно тобі повернеться устократ.
— Ти говориш, мов священик, — засміявся Матьє. — Ні, та серйозно, старий, для мене це не було б жертвою. Я знаю, що там знайду все, — плоть, кров, справжні пристрасті. Знаєш, Брюне, скінчилося тим, що я втратив почуття реальности: ніщо не видається мені по-справжньому достеменним.
Брюне нічого не відповів: він міркував. У нього було важке обличчя цегельної барви, дуже світлі й дуже довгі руді вії. Він скидався на пруссака. Бачачи його, Матьє щоразу відчував у своїх ніздрях якусь неспокійну цікавість, він обережно вдихав повітря й усе чекав, що від того повіє гострим звірячим духом. Та в Брюне запаху не було.
— Ось ти реальний, — сказав Матьє. — Те, до чого ти доторкаєшся, має реальний вигляд. Одколи ти в моїй кімнаті, вона здається мені достеменною і викликає відразу.
Він хутко додав:
— Ти людина.
— Людина? — зачудовано перепитав Брюне. — Інакше й бути не може. Що ти маєш на увазі?
— Нічого, крім того, що вже сказав: ти обрав для себе приділ бути людиною.
Людиною з могутніми, трохи напруженими м'язами, людиною, що мислить короткими суворими істинами, прямою, замкненою, певною в собі людиною, земною людиною, що відпорна і янгольським прибавам мистецтва, і спокусам психолоґії та політики. І поруч із ним був Матьє, нерішучий, підстаркуватий, недоладний, у полоні всіх приваб і спокус, які тільки можуть опадати людину; йому подумалося: «А от я на людину не схожий».
Брюне підвівся і підійшов до Матьє.
— Ну, то й роби, як я, — сказав він, — хто ж тобі не дає? Думаєш, тобі вдасться все життя прожити отаким недотепою?
Матьє нерішуче глянув на нього.
— Звичайно. — відказав він, — звичайно. Якщо я оберу, то тільки вас, іншого вибору немає.
— Іншого вибору нема, — повторив Брюне. Тоді трохи зачекав і поспитався: — Ну?
— Дай мені трохи подумати, — сказав Матьє.
— Думай, — сказав Брюне, — думай, та тільки хутчіш. Завтра ти будеш застарий, в тебе будуть свої звички, й ти зробишся рабом своєї свободи. А може, і світ зробиться старий.
— Не розумію, — зізнався Матьє.
Брюне глянув на нього й раптом сказав:
— У вересні буде війна.
— Жартуєш? — поспитав Матьє.
— Можеш повірити мені, анґлійці про це вже знають, французький уряд вже попереджено: в другій половині вересня німці ввійдуть до Чехословаччини.
— Ці чутки… — невдоволено сказав Матьє.
— Ти що, нічого не розумієш? — роздратовано поспитав Брюне.
Він затнувся і м'яко додав:
— Справді, якби ти розумів, то мені не треба було б ставити крапки над і. Тож слухай: ти таке ж гарматне м'ясо, як і я. Уяви собі, що ти звідкись приїхав до цієї країни, де зараз перебуваєш: ти можеш луснути, мов булька на воді, усі свої тридцять чотири роки ти проспав, і якоїсь пречудової днини яка-небудь ґраната висадить твої сни в повітря, ти загинеш, так і не прокинувшись. Ти був абстрактним службовцем, був сміховинним героєм, і загинеш ти, нічого не второпавши, задля того, щоб пан Шнайдер зберіг свої дивіденди на заводах концерну «Шкода».
Читать дальше