Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

Борис чатував на нього біля дверей будинку. Угледівши Матьє, він прибрав холодного і пихатого виразу: це був його улюблений вираз обличчя, вираз причинуватого.

— Допіру я подзвонив у ваші двері, — мовив він, — та, здається, вас не було вдома.

— Ви впевнені, що мене не було вдома? — тим самим тоном поспитав Матьє.

— Не зовсім, — відказав Борис, — певен я тільки в одному — ви мені не відчинили.

Матьє глянув на нього, не знаючи, що ж робити. Була насилу друга пополудні, принаймні, Брюне прийде не раніш, як за півгодини.

— Ходімо, — сказав він, — зараз все стане ясно.

Вони ввійшли у під'їзд. На східцях Борис запитав своїм звичайним голосом:

— Сьогодні увечері збираємося в «Суматрі»?

Матьє одвернувся і вдав, ніби шукає в кишені ключа.

— Не знаю, чи я прийду, — відказав він. — Я подумав… Може, Лола хотіла б побути з вами наодинці.

— Звичайно, — сказав Борис, — та що з того? Поводитися вона буде чемно. Крім того, ми все одно не будем одні: з нами буде Івіш.

— Ви бачилися з Івіш? — відчиняючи двері, поспитав Матьє.

— Оце щойно попрощався з нею, — відказав Борис.

— Заходьте, — відступаючи вбік, сказав Матьє.

Борис увійшов перший і з невимушеною фамільярністю попрямував до письмового столу. Матьє вороже глянув на його худорляву спину: «Він бачився з нею», подумалося йому.

— То ви прийдете? — запитав Борис.

Він обернувся і поглянув на Матьє насмішкувато й ніжно.

— Івіш не… нічого не казала про цей вечір? — запитав Матьє.

— Вечір?

— Авжеж. Сумніваюся, чи вона прийде: вона була так заклопотана своїми іспитами.

— Їй точно-таки хочеться прийти, — сказав Борис. — Вона сказала, що цікаво було б зустрітися вчотирьох.

— Вчотирьох? — перепитав Матьє. — Оце так вона сказала?

— Та вже ж, — наївно потвердив Борис. — Ще ж буде й Лола.

— Виходить, Івіш розраховує, що я прийду?

— Звичайно, — здивовано сказав Борис.

Запала мовчанка. Борис перегнувся через поруччя балкону й поглянув униз. Матьє приєднався до нього, легенько пхнувши кулаком у спину.

— Мені подобається ваша вулиця, — сказав Борис, — та згодом це мусить набриднути. Мене завше дивує, що ви мешкаєте у квартирі.

— Чому ж?

— Хтозна. Така вільна людина, як ви, повинна продати меблі й мешкати в готелі. А що хіба? Місяць ви могли б мешкати на Монмартрі, місяць у передмісті Тампль, місяць на вулиці Муфтар…

— Та що ви, — роздратовано мовив Матьє, — це ж не має ніякого значення.

— Справді, — подумавши, сказав Борис, — ніякого. Дзвонять, — з досадою додав він.

Матьє пішов одчиняти: це був Брюне.

— Привіт, — сказав Матьє, — ти… ти зарано.

— Еге ж, — посміхаючись, відказав Брюне, — це тобі не з руки?

— Та ні…

— Хто це? — запитав Брюне.

— Борис Серґін, — сказав Матьє.

— А, славетний послідовник, — сказав Брюне. — Я не знайомий з ним.

Борис холодно вклонився і відійшов углиб кімнати. Матьє стояв перед Брюне, опустивши руки.

— Він не любить, коли його називають моїм послідовником.

— Зрозуміло, — байдуже сказав Брюне.

Він крутив цигарку поміж пальцями, байдужий і поважний під непривітним поглядом Бориса.

— Сідай, — сказав Матьє, — сядь ось у фотель.

Брюне сів на стілець.

— Ні, — посміхаючись, сказав він, — твої фотелі надто вже розбещують… — І додав:

— Отож, старий соціял-зраднику, щоб тебе побачити, треба прийти в твоє лігво.

— Це не моя вина, — сказав Матьє, — я часто хотів побачитися з тобою, та тебе не зловити.

— А воно й правда, — потвердив Брюне. — Я зробився чимсь на зразок роз'їзного аґента. Мене змушують стільки гасати, що бувають дні, коли я з труднощами знаходжу сам себе.

Він із симпатією продовжив:

— От коли я бачу тебе, то себе знаходжу найкраще, мені здається, ніби я залишався в тебе у схові.

Матьє із вдячністю усміхнувся йому.

— Я вже не раз думав, що нам треба було б частіше бачитися, — сказав він. — Інколи мені здається, ми й старіли б не так хутко, якби часом зустрічалися утрьох.

Брюне здивовано глянув на нього.

— Утрьох?

— Атож, Даніель, ти і я.

— А й справді, Даніель! — приголомшено вигукнув Брюне, — Ще ж є і цей наш друзяка! Ти ж бачишся з ним інколи, правда?

Радість Матьє урвалася: коли Брюне зустрічав Портала чи Бурельє, він, либонь, казав тим же знудьгованим тоном: «Матьє? Він вчителює в ліцеї Бюффон, ми з ним бачимося інколи».

— Так, ми з ним бачимося, уяви собі! — гірко відказав він.

Запала мовчанка. Брюне поклав руки на коліна. Він був тут, важкий і масивний, він сидів на стільці Матьє, з упертим виглядом нахиляв голову до полум'я сірника, кімната була повнісінька його присутністю, димом від його цигарки, його повільними рухами. Матьє подивився на його великі селянські руки, подумав: «Брюне прийшов». Він відчув, як у його серці намагаються знову проклюнутися радість і довіра.