Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— Ось глянь, — озвався він.

Він дістав з кишені гаманця і кинув його на коліна. Марсель витягнула шию і поклала підборіддя на його плече.

— На що я повинна дивитися?

— На це.

Він дістав із гаманця банкноти.

— Одна, дві, три, чотири, п'ять, — перелічив він, переможно ляскаючи папірцями. Вони ще пахнули Лолою. Матьє зачекав, тримаючи гроші на колінах, та оскільки Марсель і слова не сказала, то він обернувся до неї. Марсель підняла голову і, примружившись, дивилася на гроші. Здавалося, вона нічого не тямила. Ось вона поволі промовила:

— П'ять тисяч франків.

Матьє зробив широкий жест, маючи намір покласти гроші на нічний столик.

— Авжеж! — сказав він. — П'ять тисяч франків. Ох і непросто було їх знайти.

Марсель не відповіла. Вона кусала нижню губу і недовірливо дивилася на гроші; вона аж постаріла враз. Та все ж вона сумовито і заразом довірливо дивилася на Матьє. Потім сказала:

— А я думала…

Матьє перебив її і лагідно заговорив:

— Тепер ти зможеш піти до того жида. Здається, він знаменитість. Сотні жінок у Відні пройшли через його руки. І в основному з вищого світу, заможні жінки.

Очі Марсель погасли.

— Тим ліпше, — сказала вона. — Тим ліпше.

Вона взяла шпильку з аптечки і почала нервово згинати її і розгинати. Матьє додав:

— Залишаю їх тобі. Гадаю, Сара відведе тебе до нього, і ти відразу ж розрахуєшся, цей клятий жид вимагає, щоб йому платити наперед.

Запала мовчанка, далі Марсель запитала:

— Де ти взяв ці гроші?

— Вгадай.

— У Даніеля?

Він стенув плечима: вона добре знала, що Даніель відмовився позичати.

— Жак?

— Ні. Я ж тобі сказав учора по телефону.

— Тоді вже й не знаю, — сухо сказала вона. — В кого ж?

— Ніхто мені їх не давав, — сказав він.

Марсель мляво посміхнулася.

— Вкрав ти їх, чи що?

— Авжеж.

— Ти їх украв? — приголомшено поспитала вона. — Ні, це правда?

— Правда. В Лоли.

Запала мовчанка. Матьє втер спітніле чоло.

— Я тобі все розповім, — сказав він.

— Ти вкрав їх! — поволі повторила Марсель.

Її обличчя посіріло; не дивлячись на нього, вона сказала:

— Ти так хотів позбутися цієї дитини…

— Та ні, просто мені не хотілося, щоб ти ішла до тієї бабери.

Вона думала; біля її рота знову прорізалися жорсткі цинічні зморшки. Він запитав:

— Ти засуджуєш мене за те, що я їх украв?

— Начхати мені на це.

— То в чому ж річ?

Марсель різко поворухнулася, й аптечка впала додолу. Обоє глянули на неї, потім Матьє пхнув її носаком. Марсель поволі обернула до нього здивоване обличчя.

— В чому річ, га? — перепитав Матьє.

Вона сухо зареготалася.

— Чому ти смієшся?

— Я сміюся з себе, — сказала вона.

Марсель витягла квітку, що була заколота в її косах, і почала крутити її між пальцями. Вона прошепотіла:

— Яка ж дурепа я була…

Обличчя її ствердло. Вона так і сиділа із розтуленим ротом, немов би щось хотіла сказати, але слова застряли у неї в горлянці: вона, здавалося, боялася того, що хотіла сказати. Матьє взяв її за руку, та вона випручалася. Не дивлячись на нього, вона сказала:

— Я знаю, що ти бачив Даніеля.

Оно воно як! Вона відкинулася назад і стиснула руками простирадло: вона була заразом і налякана, і спокійна. Матьє теж відчув якесь полегшення: всі карти відкриті, тепер треба було йти до кінця. Попереду в них для цього була ціла ніч.

— Авжеж, бачив, — сказав Матьє. — А ти звідки знаєш? Значить, це ти його підмовила? Ви все це облаштували разом, еге?

— Не говори так голосно, — сказала Марсель, — маму розбудиш. Я не підмовляла його, я знала, що він хоче з тобою зустрітися.

Матьє сумовито сказав:

— Як же недобре усе це!

— Авжеж, недобре, — гірко відказала Марсель.

Вони замовкли: Даніель був тут, він сидів поміж ними.

— Гаразд, — зітхнув Матьє, — треба поговорити відверто, нічого іншого нам не залишається.

— Та немає тут про що говорити, — відказала Марсель. — ти бачив Даніеля, він сказав тобі те, що мав сказати, а ти після розмови з ним пішов і потягнув у Лоли п'ять тисяч франків.

— Звичайно. А ти вже декілька місяців нишком приймаєш Даніеля. От бачиш, нам є про що говорити. Послухай, — раптом запитав він, — що сталося позавчора?

— Позавчора?

— Не вдавай, ніби ти нічого не розумієш. Даніель сказав, що ти докоряєш мені за мою позавчорашню поведінку.

— Та облиш, — сказала вона. — Не бери дурного в голову.

— Прошу тебе, Марсель, — сказав Матьє, — не будь упертою. Клянуся тобі, в мене добрі наміри, я ладен визнати всі свої помилки. Але скажи ж мені, що сталося позавчора? Буде набагато краще, якщо ми знову довірятимем одне одному.