Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

— Сядь біля мене.

Він сів. Вона і далі тримала його руку в своїх долонях, раз по разу незграбно стискаючи її, і Матьє здавалося, ніби тепло цих долонь піднімається йому аж під пахви.

— В тебе так гаряче, — озвався він.

Вона не відповіла, вона поїдала його очима, вуста її були розтулені, на обличчі смиренний і довірливий вираз. Матьє покрадьки простяг ліву руку біля живота і застромив її до кишені штанів, щоб дістати цигарки. Марсель перехопила цю руку і неголосно скрикнула:

— Ох! Що це в тебе з рукою?

— Порізався.

Марсель випустила праву руку Матьє і вхопила ліву; вона перевернула її, неначе млинець, і почала уважно розглядати долоню.

— Але ж пов'язка страшено брудна, може бути зараження! Там набилася грязюка, звідки вона?

— Упав.

Вона поблажливо засміялася.

— І порізався, і впав. Бачили ви такого недотепу! Але що ж ти накоїв? Зачекай-но, поміняю тобі пов'язку, бо з цією далі вже ніяк.

Вона розбинтувала руку Матьє і похитала головою.

— Яка ж погана рана, де це ти її доскочив? Зайвого хильнув чи що?

— Та ні. То було вчора увечері, в «Суматрі».

— В «Суматрі»?

Широкі бліді щоки, золоті кучері, завтра, завтра я підніму для вас коси.

— Це Борисова витівка, — відказав Матьєю. — Він придбав ножа і почав дражнити мене, мовляв, у мене не вистачить духу вгородити його собі у долоню.

— А ти, звичайно ж, відразу і вгородив. Ні, ти геть з глузду з'їхав, сердего мій, ці дітлахи скоро верхи на тобі їздитимуть. Погляньте лишень на цю бідолашну скалічену лапу.

Долоня Матьє непорушно лежала в її гарячих руках; рана була огидна, з темним гнійним струпом. Марсель поволі підняла руку Матьє до обличчя, глянула уважно на неї, а потім зненацька нахилилася і смиренно припала вустами до рани. «Та що це з нею?» — подумав Матьє. Він пригорнув її до себе і поцілував у вухо.

— Тобі добре зі мною? — поспиталася Марсель.

— Авжеж.

— По тобі цього не видно.

Замість відповіді Матьє усміхнувся. Марсель підвелася і пішла до шафи по аптечку. Вона обернулася до нього спиною, звелася навшпиньки і підняла руки, щоб дістати до верхньої полиці; рукави ковзнули вниз. Матьє дивився на ці оголені руки, які він так часто пестив, і колишні бажання знову поворухнулися в його серці. Марсель повернулася до нього з незграбною моторністю.

— Дай-но лапу.

Вона полляла спиртом маленьку губку і почала промивати рану. Він відчував на своєму стегні тепло так добре знайомого тіла.

— Лизни!

Марсель простягла йому стьожку пластиря. Він висолопив язик і слухняно лизнув рожеву тканину. Марсель наклала пластир на рану, взяла стару пов'язку і якусь мить тримала її кінчиками пальців, розглядаючи її з веселою відразою.

— А що мені робити з цією гидотою? Викину я її в сміття, коли ти підеш.

Вона хутко перев'язала йому руку чистим бинтом.

— То це Борис почав тебе дражнити? І ти розчикрижив собі руку? Старий дітвак, їй-богу! А він теж таке зробив?

— Та ні, звичайно, — відказав Матьє.

Марсель зареготалася.

— Він обвів тебе круг пальця!

Вона затиснула в зубах шпильку і почала обіруч роздирати бинт. Із шпилькою в зубах вона сказала:

— А Івіш теж там була?

— Коли я порізався?

— Еге ж.

— Ні. Вона танцювала з Лолою.

Марсель заколола пов'язку шпилькою. На сталевій головці залишилося трохи помади.

— Ну, ось! Готово. Ви гарно повеселилися?

— Так собі.

— В «Суматрі» добре? Знаєш, що я хочу? Щоб ти колись мене туди повів.

— Але ж це стомить тебе, — невдоволено сказав Матьє.

— Та бодай раз… Влаштуємо собі справжнє свято, ми ж давно вже нікуди не ходили разом.

Не ходили! Матьє роздратовано повторив цей подружній вислів: Марсель завжди не вміла обирати потрібні слова.

— Ти як? — поспиталася вона.

— Послухай, — сказав він, — так чи інакше, це буде не раніше, ніж восени: до того часу тобі треба гарненько відпочити, та й ресторан зачиниться, як це буває щороку. Лола вирушає на гастролі до Північної Африки.

— Гаразд, підемо восени. Обіцяєш?

— Обіцяю.

Марсель збентежено кахикнула.

— Бачу, ти трохи гніваєшся на мене, — сказала вона.

— Я?

— Авжеж… Позавчора я так недобре поводила себе.

— Та ні. Чому б це?

— Так. Я нервувала.

— Ще б пак. І все через мене, бідолашко ти моя.

— Тобі немає за що докоряти собі, — довірливо сказала вона. — І раніше теж не було за що.

Матьє не зважувався обернутися до неї, він надто вже чітко уявляв собі вираз її обличчя, йому нестерпна була ця незбагненна і незаслужена довіра. Запала довга мовчанка: вона, звичайно ж, чекала ніжних слів, слів прощення. Матьє не витримав: