Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

Він бігом піднявся східцями; йому треба було побачити Мод. Тепер він ішов коридором другого класу, це був гарний коридор, із килимовими доріжками, двері й перегородки були пофарбовані сіро-голубою емаллю. Йому пощастило: він наткнувся на Рюбі, за нею йшов стюард із валізами.

— Добридень, — сказав П'єр. — Ви в другому класі?

— А певно! — відказала Рюбі. — Франс боїться, що занедужає. То ми й погодилися: якщо йдеться про здоров'я, то потрібно жертвувати.

— А де ж Мод?

Мод лежала на боку, капітан з неуважною чемністю лапав її за сідниці; вона почувалася глибоко приниженою. «Якщо я йому не до смаку, то не треба вважати себе зобов'язаним». Вона провела долонею по його стегнах, щоб відповісти на чемність; це була стара шкіра.

— Мод? — перепитала Рюбі своїм гострим, пронизливим голосом. — Хтозна, де вона може бути. Ви ж її знаєте: може, їй захотілося позалицятися до кочегарів, якщо не до капітана, їй страх як подобаються морські мандрівки, вона завжди гасає по всьому кораблю.

— Ач, яка допитлива крихітка! — сказав капітан. Він засміявся і стиснув їй зап'ястя. — Зараз ви зможете обстежити всі угіддя.

І його очі вперше зблиснули. Мод скорилася йому, вона була збентежена через оту зміну кают, все ж таки треба було йому віддячити, вона страх як шкодувала, що така худа, в неї було таке враження, ніби вона обманула його; капітан усміхався, він опускав очі, в нього був цнотливий і потайний вигляд, він стискав зап'ястя Мод і з наполегливою ніжністю спрямовував її руку; Мод була задоволена, вона думала: «Не можна відмовляти в тім, що йому хочеться, після того, що він ото влаштував для нас, тим паче що він не любить худих».

— Дякую! Дякую вам!

Він схилив голову і пішов далі. Треба було знайти Мод; вона, либонь, на палубі. Він піднявся на палубу другого класу, було темно, майже неможливо когось розгледіти, хіба що заглядати в самісіньке обличчя. Ото дурний я, треба просто тут почекати: хоч звідки вона ітиме, а їй доведеться підніматися цими східцями. Капітан геть заплющив очі, у нього був супокійний і побожний вираз обличчя, і це дуже подобалося Мод, рука її стомилася, та вона рада була, що принесла йому втіху, крім того, почувалася геть самотньою, як тоді, коли була маленькою і дідусь Тевенер садовив її на коліна й раптом засипав, киваючи головою. П'єр дивився на море і думав: «Я боягуз». Прохолодний вітерець струмував його щоками і шарпав за чуба, він дививсь, як море піднімається й опускається; він здивовано дивився на себе й думав: «Боягуз. Ніколи не подумав би, що це так». Боягуз із боягузів. Досить було однісінького дня, щоб виявити свою справжню сутність; якби не загроза війни, то він ніколи про це й не дізнався б. Наприклад, якби я народився в 1860 році. Він прогулювався б по життю зі спокійною певністю; він суворо засуджував би чуже боягузство, і ніщо, геть ніщо не відкрило б йому очі на його справжню природу. Не поталанило. Один день, один однісінький день: тепер він знав і був самотній. Авта, потяги, кораблі розтинали цю світлу й лунку ніч, стікалися до Парижа, привозили отаких молодиків, як він, вони не спали, схилялися над поручнями або ж притулялися носом до темних шибок. Це несправедливо, подумав він. Тисячі, може, мільйони людей жили за щасливої пори і не дізналися, яка межа їхніх можливостей: в них була благодать сумніву. Може, Альфред де Віньї був боягузом. А Мюссе? А Сен-Бев? А Бодлер? Їм поталанило. «А я! — тупнувши ногою, пробурмотів він. Вона нічого й не знала б, вона й далі захоплено дивилася б на мене, хоч і була б зі мною не довше, ніж інші, за три місяці я кинув би її. Але тепер вона знає. Знає. Ця лярва тримає мене в руках».

Надворі було темно, але в барі було стільки світла, що Здоровань Луї просто-таки осліп. Це було радше дивно, бо ламп не видно було: була тільки довга червона рурка, яка звивалася під стелею, і ще одна, біла, і звідти струмувало світло; скрізь вони поначіплювали дзеркал; у дзеркалі, яке висіло навпроти, Здоровань Луї бачив своє обличчя і маківку Стараче, він не бачив ні Маріо, ні Дезі, бо вони були дуже малі. Він заплатив за їжу і чотири порції аперитиву; потім замовив коньяку. Вони сиділи в глибині бару, навпроти ляди, було дуже затишно, довкруги стояв заколисуючий ватяний гомін. Здоровань Луї не тямив себе од утіхи, йому хотілося залізти на стіл і співати. Але він не вмів співати. Вряди-годи очі його заплющувалися, він мовби провалювався у якусь прірву і почував пригніченість, немовби з ним сталося щось жахливе, він знову розплющувався, намагався пригадати, що це було, та врешті розумів, що нічого з ним не сталося. Він був немовби сам у собі, та це було йому радше до вподоби, просто трохи незвично, зате зручно; йому було важко сидіти з розплющеними очима. Він простягнув свої довгі ноги під стіл, одну між ногами Маріо, другу між ногами Стараче, він дивився у дзеркало і реготався з себе, намагався скорчити гримасу, як ото робив Стараче, та не вмів ні закочувати очі під лоба, ні ворушити вухами. Під дзеркалом сиділа маленька пані, на вигляд дуже пристойна, вона замислено палила цигарку й, напевне, подумала, що він з неї кривиться: вона показала йому язика, потім узяла праве зап'ястя лівою рукою, стиснула праву руку в кулак і, посміхаючись, закрутила ним. Здоровань Луї стурбовано опустив очі, він боявся, що образив її.