Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

Вона тицьнула своєю парасолею на схід і відчула, як відразу ж помолоділа років на двадцять. «От побачите, — сказала вона, — побачите! Може, саме цивільні й виграють цю війну». Та обличчя Марі зробилось як у безмозкої корови, її плечі здригалися від ридань, крізь сльози вона дивилася на пам'ятник полеглим героям і, що найдужче дратувало, нічого не казала. «Слухаюся», — сказав лейтенант. Він притискав слухавку до вуха і повторював: «Слухаюся». А у вуха йому знай вливався вкрадливий, розлючений голос: «То, кажете, вони вже поїхали? Ох, бідолашний мій друже, ну й утнули ж ви. Не буду приховувати, це дорого вам обійдеться!» Через майдан чимчикував татусь Крулар зі своїм горнятком, щітками і білим згортком під пахвою. Марі гукнула до нього: «Що то таке? Що то таке?», й пані Ребульє роздратовано зазначила, що в очах у неї засяяла якась дурнувата надія. Татусь Крулар реготавсь як навіжений, ось він показав білий згорток і пояснив: «Нічого. Просто лейтенант переплутав об'яви!» Лейтенант повісив слухавку і опустився на стілець, ноги його були мов з вати. У вухах його відлунював голос: «Це дорого вам обійдеться». Він підвівся і підійшов до відчиненого вікна: на стіні протилежного будинку квітла свіжісінька, ще вогка, біла мов сніг об'ява: «Загальна мобілізація». Від гніву йому аж подих перехопило; він подумав: «Я ж йому сказав передовсім зняти цю об'яву, а він навмисне залишив її наостанок». Він притьма переліз через підвіконня, підбіг до об'яви і почав здирати її клаптями. Татусь Крулар умочив щітку в горня, пані Ребульє з жалем стежила за його діями, лейтенант знай дер і дер стіну, під нігтями його вже утворилися валики білої маси; в казармі залишилися Бломар і Корм'є; решта повернулися до своїх коней і тепер недовірливо зиркали одне на одного; їм хотілося і реготатися, і лютувати заразом, вони почувалися спустошеними, як після ярмарку. Шапен підійшов до своїх волів і погладив їх. Морди і груди їхні були геть у милі, він сумно подумав: «Якби знаття, то хіба ж я їх так заморив би». «Що робимо?» — спитався позаду Пуляй. «Зараз вирушати не можна, — відказав Шапен. — Треба, щоб худоба перепочила». Френьо зиркнув на казарму і щось пригадав собі, ось він штовхнув ліктем Шапена і, тихенько сміючись, мовив: «Послухай! А давай-но гайнемо?» — «Куди це ти хочеш гайнути, хлопче?» — поспитався Шапен. — «А куди ж іще, — сказав Френьо, — як не в бордель!» Кревільські хлопці оточили його і почали ляскати по спині, реготатися й казати: «Ото вже Френьо! Завжди щось придумає!» Навіть Шапен звеселів і сказав: «Хлопці, я знаю, де це, залазьте-но в бричку та й поїдемо».

Восьма година тридцять хвилин. Лижник уже кружеляв довкруг трампліну, його тягав на линві моторний човен; вряди-годи Матьє чув, як гаркає мотор, а потім човен даленів, лижник ставав темною цяткою, й більше нічого не було чути. Плоске, непорушне, біле море скидалося на порожню ковзанку. Ще трохи — і воно заголубіє, зашумить, стане плинне і глибоке, й це буде море для всіх, наповнене галасом, поцятковане темними головами плавців. Матьє перейшов терасу і за хвилю вже простував бульваром. Кав'ярні були ще зачинені, проїхало двоє авт. Він вийшов з дому без якоїсь мети, — купити газету, подихати терпким духом водоростей та евкаліптів, який стояв у порту, та й просто, щоб згаяти час. Одетта ще спала, Жак працював до десятої години. Він звернув на торгову вулицю, що тягнулася до вокзалу, назустріч ішло двоє англійок, вони сміялися; кількоро душ з'юрмилося біля об'яви. Матьє й собі підійшов до них: тут можна було згаяти хвильку. Якийсь низенький добродій із борідкою хитав головою. Матьє прочитав:

«Згідно з наказом міністра Національної безпеки, війни і військово-повітряного флоту всі офіцери, унтер-офіцери та запасники, які мають письмовий наказ або ж мобілізаційну посвідку білого кольору з числовою познакою 2 повинні негайно вирушити до своїх підрозділів, не чекаючи особистих оповісток.

Вони повинні прибути на збірні пункти, вказані в їхніх письмових наказах або ж мобілізаційних посвідченнях, згідно з умовами, які викладені в цьому документі.

Субота 24 вересня 1938 року, 9.00

«Те-те-те», — з осудливим виглядом сказав низенький добродій. Матьє усміхнувся йому й уважно перечитав об'яву: це був один з тих нудних документів, які заповнили сторінки газет під заголовками «Заява Форін офісу» або ж «Повідомлення з набережної Д'Орсе», та їх корисно було знати. І завжди треба було перечитувати їх двічі, щоб дійти до кінця. Матьє прочитав: «Вони повинні прибути на збірні пункти, вказані…» й подумав: «Таж у мене мобілізаційне посвідчення з цифрою 2!» Об'ява враз немов би націлилася на нього; це було так, немов би на стіні крейдою написали його прізвище, а поруч різні образи й погрози. Мобілізований: воно було написано там, на стіні, — і, можливо, це вже читається на його обличчі. Він зашарівся і хутко попростував геть. «Мобілізаційна посвідка номер два. От і все. Мною вже цікавляться». Одетта дивитиметься на нього, намагаючись погамувати хвилювання. Жак прибере свого недільного виразу і промовить: «Що ж, старий, тут нічого не скажеш». Однак Матьє почувався скромним і не хотів, щоб ним цікавилися. Він звернув ліворуч, на першу-ліпшу вулицю, і наддав кроку: праворуч, на хіднику, гомоніла перед об'явою похмура купка людей. І так у всій Франції. По двоє. По четверо. Перед тисячами об'яв. І в кожному гурті бодай один чоловік, що крізь тканину свого піджака намацує гаманця і військового квитка в ньому, і почуває, що ним зацікавилися. Вулиця Ляпост. Дві об'яви, два гурти. Теж обговорюють об'яви. Він заглибився у довгий темний провулок. Певен був, що цей провулок об'яви обійшли стороною. Він був сам і міг думати про себе. Він подумав: «От і все». От і все: ця повна і кругла днина, яка повинна була б мирно зістарітися й погаснути над майданом, зненацька витягнулася у стрілу, з хряскотом врізалася у ніч, прошила темряву, туман, порожні села, гуркіт коліс і вагонів, і він, мов на санчатах із крутої гори, стрімголов полетів у ту ніч і зупиниться хіба що вранці, в Парижі, на пероні Ліонського вокзалу. І штучне освітлення вже перебило світ білого дня — прийдешні ліхтарі нічних вокзалів. І в очах постав невиразний щем — сухий щем прийдешнього безсоння. Він не засмутився: як не це, то інше… Та й не звеселився: так чи так, а все це було мов анекдот, мальовниче таке. «Треба спитатися, коли вирушає потяг на Марсель», — подумалося йому. Він і не зчувся, як вуличка вивела його до Карнизу. Вийшовши із темного провулку, він зненацька опинився на сонці й піднявся на терасу щойно відчиненої кав'ярні. «Каву і розклад потягів». Біля нього сів якийсь добродій зі шпакуватими вусами. З ним була літня жінка. Добродій розгорнув «Леклерер де Ніс», жінка обернулася до моря. Матьє мимохідь зиркнув на них і засумував. Йому подумалося: «Треба ж залагодити свої справи. Перевезти Івіш до Парижа, поселити її моєму помешканні, забезпечити її, зробити так, що вона могла отримувати мою платню». Над газетою з'явилася голова того добродія. «Війна», — сказав він. Його дама зітхнула й нічого не відповіла; Матьє дивився на гладенькі, рум'яні щоки добродія, на його твидовий піджак, на його сорочку з фіолетовими смугами і думав: «Війна».