— Недобрий! — сказала вона йому. — Недобрий, недобрий, недобрий!
Це була нагода для примирення. Він мовив до неї:
— Що там увечері можна буде вкинути до рота?
— Рисовий суп, картопляне пюре, а потім таке, що буде вам до вподоби: налим.
— А далі що, на десерт? Сливи?
— Не знаю.
— Напевне, сливи, — сказав він. — Вчора був абрикосовий узвар.
Не більше п'яти хвилин; він випростався і набундючився, щоб іще більше натішитися з цього, і дивився на маленький шматочок світу, що відбивався у його третьому оці. Вкрите пилюгою і непорушне око, з брунатними цятками: воно завжди трохи спотворювало рухи, це було так кумедно, вони ставали дерев'яними й механічними, наче в довоєнних фільмах. І от у дзеркалі, лежачи на каталці, промайнула жінка в чорному, промайнула і щезла: хлопчик попхав її далі.
— Хто це? — поспитався він у Жаніни.
— Я її не знаю, — відказала вона. — Здається, вона з вілли «Монрепо», ви знаєте, це той великий рожевий будинок на березі моря.
— Це там, де оперували Андре?
— Атож.
Він глибоко вдихнув повітря. Свіже шовковисте сонце ринуло йому в рота, в ніздрі, в очі. А тому солдатові що тут потрібно? Навіщо йому дихати повітрям для хворих? Солдат пройшов у дзеркалі, штивний, немов фігурка із маґічного ліхтаря, у нього був стурбований вигляд, Шарль звівся на лікоть і зацікавлено провів його поглядом: він іде, він відчуває свої ноги і стегна, все його тіло давить на ноги. Солдат зупинився і забалакав із медсестрою. «А, це хтось із тутешніх», — з полегшею подумав Шарль. Говорив він поважно, схиляючи голову й не втрачаючи сумовитого виразу на обличчі; він сам одягається і вмивається, іде, куди йому хочеться, він ввесь час займається собою, він виглядає таким чудернацьким, бо стоїть: я знав це. З ним щось станеться. Завтра буде війна, і щось станеться з усіма. Не зі мною. Бо я предмет.
— Вже пора, — мовила Жаніна. Вона сумно дивилася на нього, очі її були повні сліз. Ото вже непорядно вона поводиться. Він сказав їй:
— Ви дуже любите свою лялю?
— О, ще й як!
— Не трясіть мене, як під час ходи.
— Не буду.
По її блідих щоках потекли сльози. Він недовірливо глянув на неї.
— Що з вами?
Вона не відповіла, схлипуючи, вона схилилася над ним і поправляла укривало; він бачив діри її носа.
— Ви щось приховуєте від мене…
Вона не відповідала.
— Що ви приховуєте від мене? Ви посварилися з мадам Ґуверне? Годі ж бо, я не люблю, коли зі мною поводяться, як з дитиною!
Вона випросталася й дивилася на нього з відчайдушною ніжністю.
— Вас евакуюють, — зі сльозами сказала вона.
Він не втямив як слід. Перепитав:
— Мене?
— Всіх недужих із Берка. Надто вже близько від кордону.
Він затремтів. Він ухопив Жанінину руку і стиснув її.
— Таж я хочу залишитися!
— Вони нікого тут не залишать, — понуро сказала вона.
Він щосили стиснув її руку.
— Не хочу, — вигукнув він, — не хочу!
Нічого не кажучи, вона вивільнила руку, стала позад візка і попхала його вперед. Шарль звівся до половини і шалено бгав у пальцях краєчок укривала.
— А куди вони нас відправлять? Коли вирушати? Медсестри поїдуть із нами? Та скажіть же що-небудь.
Вона й далі мовчала, і він чув лише її зітхання у нього над головою. Він одкинувся на спину і люто промовив:
— Вони доконають мене.
Не хочу дивитися на вулицю. Мілан підійшов до вікна і глянув; лице його похмуре. Вони ще не тут, але чутно, як вони човгають підошвами своїх черевиків по всьому кварталу. Я чую їх. Схиляюся до Маріки і кажу їй:
— Сядь отут.
— Де?
— У простінку поміж вікнами.
Вона питає в мене:
— Навіщо мене прислали до вас?
Я не відповідаю; вона запитує:
— Хто це кричить?
Я не відповідаю. Човгання підошов. Човг-човг-човг-човг-човг. Я сідаю долі, біля неї. Я така важка. Беру її голову в свої долоні. Мілан стоїть біля вікна, кусає нігті, вигляд у нього ніякий. Я кажу йому:
— Мілане, йди до нас, не стій біля вікна.
Він щось бурчить у відповідь, вихиляється через підвіконня, навмисне вихиляється. Човгання підошов. За п'ять хвилин вони будуть тут. Маріка супить свої бровенята.
— Хто це йде?
— Німаки.
Вона каже: «А?», і її обличчя знову стає безвиразне. Вона покірно слухає, як човгають підошви, як слухає мої уроки у класі або наслухає шелестіння дощу чи завивання вітру в кронах дерев, — тому що це чути. Я дивлюся на неї, й вона теж дивиться на мене чистими очима. Саме цей погляд, бути тільки цим поглядом, який нічого не розуміє, нічого не передбачає. Хотілося б стати глухою, вчаруватися в цей погляд, читати шум у цих очах. Лагідний беззмістовний шум, як ото лопотіння листя на деревах. Я ж бо знаю, що означає це човгання підошов. Тихе-тихе, вони тихенько прийдуть сюди і битимуть його доти, доки він не затихне у їхніх руках. Он він стоїть, кремезний і затятий, дивиться у вікно: вони триматимуть його в руках, і він охляне з дурнуватим виразом на на своєму понівеченому обличчі; вони битимуть його, жбурнуть його додолу, й завтра йому буде соромно перед мною. Маріка здригнулася в моїх обіймах, я запитала:
Читать дальше