Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Ляжте, — сказала Жаніна, — отак, на спину. Це від того, що ви такі збуджені сьогодні.

Він ліг і побачив небо. Чотири білі хмаринки. Чутно було, як на шосе риплять колеса візка. «Рано його везуть сьогодні, хто б це міг бути?»

— Привіт, дурнику! — озвався хтось басом.

Він хутко підняв обидві руки й обернув дзеркало так, щоб воно було в нього над головою. Вони вже поминули його, та він упізнав здоровецький зад медсестри, це була Дар'є.

— Коли ти вже її обстрижеш, ту свою блягузницю? — гукнув він до неї.

— Коли ти відчикрижиш собі яйця! — гукнула здаля Дар'є.

Він радісно зареготався: Жаніна страх як не любила грубих слів.

— Коли мене повезуть назад?

Він побачив Жанінину руку, що понишпорила в кишені білого халата й дістала годинника.

— Ще якихось чверть години. Вам нудно?

— Та ні.

Він ніколи не нудьгував. Квіткові горщики не нудьгують. Їх вивозять надвір, коли стоїть сонячна днина, а ввечері завозять назад. Їхньої думки ніколи не питаються, їм нічого вирішувати, нічого чекати. Ніхто й не уявляє, як це захопливо, — всіма порами свого тіла всотувати повітря і світло. Небо відлунювало наче гонг, і він бачив поміж хмарами п'ять крихітних сірих цяточок у вигляді трикутника. Він розслабився, і великі пальці його ніг затремтіли: звук вливався у них широким потужним гучанням міді, він був приємний і пестливий, він скидався на пахощі хлороформу, коли тебе присипляють на великому операційному столі. Жаніна зітхнула, й він зиркнув на неї краєм ока: вона підняла голову й видавалася стривоженою, щось таки не давало їй спокою. «Ох, це таки правда: буде війна». Він усміхнувся.

— Ну що, — озвався він, обернувши трохи шию, — стояни нарешті вирішили розпочати свою війну.

— Ви вже чули, що я вам сказала, — сухо мовила вона. — Якщо ви будете отак говорити, то відповіді од мене не дочекаєтеся.

Він замовк, часу в нього було доста, у вухах задудонів гуркіт літака, почувався він гарно, мені мовчання ніколи не набридає. Вона не могла воювати, стояни завжди стурбовані, їм треба говорити або ж метушитися; врешті, вона сказала:

— Так, боюся, ви маєте рацію: буде війна.

Вона прибрала того виразу, який був на її обличчі в операційні дні, виразу вбогої сироти і старшої медсестри заразом. Коли першого дня вона увійшла до палати і сказала йому: «Підведіться, я поміняю судно», то на обличчі в неї був оцей вираз. Він обливався потом, він чув свій запах, тхнуло від нього, як від кожум'яки, а вона стояла, досвідчена, незнайома, простягала до нього свої прегарні руки, і на обличчі в неї був оцей вираз.

Він облизнув губи; відтоді він таки добре залляв їй сала за шкуру.

— У вас заклопотаний вигляд, — сказав він.

— Ще б пак!

— А що вам та війна? Нас вона не стосується.

Вона одвернула голову, й він значуще поплескав по своїй каталці. Їй нічого перейматися війною. Її діло — доглядати хворих.

— А от мені плювати на війну, — сказав він.

— Чому ви вдаєте з себе такого недоброго? — лагідно запитала вона. — Вам не до душі буде, якщо звоюють Францію.

— Мені все одно.

— Пане Шарлю! Ви лякаєте мене, коли отак поводитеся.

— Не винен же я в тому, що належу до нацистів, — пожартував він.

— Нацистів! — збентежено вигукнула вона. — Треба ж таке вигадати! Нацистів! Вони вбивають жидів, а тих, хто не поділяє їхніх поглядів, вони запроторюють до в'язниць, і священиків теж, вони підпалили райхстаґ, вони зарізяки. Такого не можна казати; такий молодик, як ви, не має права казати, що він нацист, навіть жартома.

На його вустах блукала розуміюча посмішка, він посміхався, щоб змусити її піти геть. В нього ніколи не було неприязні до нацистів. Вони були кляті й жорстокі, здавалося, вони хочуть повбивати всіх на світі: що ж, побачимо, як далеко вони зайдуть, побачимо. Раптом йому сяйнула чудернацька думка:

— Якщо настане війна, то всі будуть поземними.

— Ага, він тішиться, — сказала Жаніна, — і що ж він ще такого вигадав?

Він відказав:

— Стояни втомилися стояти, вони полягають ницьма в норах. Я на спині, а вони на животах: всі будуть поземними.

Вже довгенько схиляються вони над ним, миють його, чистять, мов кухонний посуд, витирають своїми праведними руками, а він лежить мов колода і почуває на собі ці руки, дивиться на їхні обличчя, бачачи спочатку підборіддя, а потім лускаті діри їхнього носа, що стирчить над випуклою лінією губів, а далі, мов на обрії, темні зарости брів. «Що ж, тепер їхня черга лягати». Жаніна нічого не сказала: сьогодні вона була не така жвава, як зазвичай. Ось вона лагідно поклала долоню на його плече.