Луї-Фердінан Селін - Подорож на край ночі

А люди довкола нас робили все необхідне для розваг і веселощів; на відміну від нас, не переймалися дрібними прикрощами. Не переймались анітрохи! Люд упивався святом. Ось тут за франк! Тут за п'ятдесят сантимів! Скільки вогнів, закликів, музики й цукерок… Люди ворушились, мов мурахи, і теж носили в руках невеличкі личинки — недокрівних, немічних немовлят, що, збліднувши, наче танули в потоках яскравого світла. Трохи рожевої барви зоставалось у немовлят тільки навколо носа, там, де збиралися шмарклі й поцілунки.

Серед інших тирів я одразу впізнав «Тир народів», проте нічого не сказав своїм супутникам. «П'ятнадцять років, — сказав я собі, тільки собі самому. — Проминуло цілих п'ятнадцять років. Яка давнина!» Скільки друзів утрачено дорогою! А мені здавалось, ніби «Тир народів» ніколи не виборсається з того болота, що засмоктало його в Сен-Клу… Він таки оклигав і тепер мов новісінький, має музику й усе інше. Що ж, ясно. Там стріляють по мішенях, тир працює, як завжди. І яйце, як і я, повернулось, он воно посередині, здається, ні на чому й не тримається, от-от підскочить. Ціна два франки. Ми проминаємо: дуже холодно, аби спинятися, краще ходити. Але не тому, що бракує грошей, їх доволі в кишенях, досить, аби бряжчали, награючи кишенькові мелодії.

У ті хвилини я, здається, був ладен учинити що завгодно, аби тільки поліпшити загальний настрій товариства, проте ніхто не сприяв моїм зусиллям. Якби з нами пішов Парапен, було б, безперечно, ще гірше, серед юрмищ він завжди хмарнів. На щастя, Парапен лишився чергувати в клініці. Я вже шкодував, що прийшов на це свято. Хоч Мадлон засміялася, але її сміх уже не тішив. Робінзон хихикав поряд із нею, аби не кортіло чого іншого. Софі раптом почала жартувати. Кінець.

Коли ми проходили повз фотопавільйон, майстер помітив наші вагання. Ніхто з нас, власне, не хотів зніматись, хіба що Софі. Та, завагавшись під дверима, ми опинилися перед апаратом. Корились неквапним командам фотографа, постававши на картонному трапі, що його склеїв він сам, уявного корабля «Мила Франція». Саме так було написано на нібито рятувальних поясах. З хвилину ми стояли й дивилися просто себе, кидаючи виклик майбутньому. Решта клієнтів нетерпляче дожидались, поки спустимося з трапу, гучнішали обурливі голоси, нас називали негарними, бридкими.

Вони користалися тим, що нам не можна ворушитись. Та Мадлон нічого не боялася, відгавкувалася, показавши всю силу свого південного акценту. Порозумілися. Відповідь, одначе, була трохи загостра.

Спалах магнію. Всі невдоволено кривились. Кожному — фото. Ми виявилися ще бридкіші, ніж доти. Крізь брезент сіявся дрібний дощик. Ноги мліли, скуті втомою та холодом. Поки ми позували, вітер усюди познаходив діри, здається, й плащі з нас познімав.

Знову мусили тинятись між ятками. Я не зважувався запропонувати повернутись у Віньї. Надто рано. Орган почувань із манежу скористався з того, що ми хапаємо дрижаки від холоду, й вирішив перейняти нас іще й нервовим дрожем. Орган тішився слабкістю людини і безладно горлав поміж сріблястих трубок. Мелодія гинула в недалекій ночі, пролітаючи над засцяними вуличками, що спускалися від парку Бут.

Служниці з Бретані бухикали цієї зими набагато сильніше, ніж торік, коли вони тільки приїхали до Парижа. Це їхні синьо-зелені мармурові стегна оздоблювали, як могли, збрую дерев'яних карусельних коників. Відомо було, що овернські хлопці, які оплачували їхнє кружляння, розважливі поштовики, злягались із ними тільки в презервативах. Просто вони не бажали вхопити заразу вдруге. Служниці пиндючилися, чекаючи на кохання в нудно-мелодійному манежному гаморі. їм було холодно, але вони позували й при шести градусах морозу, бо це найслушніша мить, нагода випробувати свою молодість на остаточному коханцеві, який, може, є тут, уже завойований, затертий поміж придурків у цьому збудженому стовпищі. Він іще не зважувавсь підступати до кохання… Нехай станеться, як у кіно, а водночас приходить щастя. Нехай він обожнює тебе цього єдиного вечора й ніколи не розлучається з тобою, — він, хазяйський син. Коли так — цього досить. Тоді той обранець — і добрий, і гарний, і багатий.

Продавниці в кіоску біля метро було начхати на майбутнє, вона розтирала пальцями свій давній кон'юктивіт і поволі загноювала його власними нігтями. Яка незбагненна втіха, і то задурно. Шість років як у неї захворіло це око, і тепер воно свербить дедалі дужче.

Гурти гулящого люду, збиті докупи холодом, тислися, мало не душачись, навколо лотереї. Проте без успіху. Перед ними мов виросла жаровня з сідниць. Тоді всі хутко йшли далі й наскакували, щоб зігрітись, на юрбу, яка зібралася навпроти перед ласкавим телятком — із двома головами.