Луї-Фердінан Селін - Подорож на край ночі

Але повернімось до Софі! Сама її присутність видавалася сміливістю в нашій клініці, сповненій невдоволення, страху та підозр.

Певний час проживши спільно, ми, звичайно, й далі були щасливі, що серед наших сестер є Софі, проте ніяк не могли позбутися страху, ніби колись вона зруйнує всю мережу наших безкінечних засторог або раптом усвідомить жалюгідність нашого буття.

Софі ще не збагнула всього безміру наших гнітючих зречень! Збіговисько невдах! Ми всі її любили, захоплювались тим, що вона живе поряд, просто підводиться, сідає з нами за стіл, виходить… Ми були в захваті.

Софі робила найпристойніші, найзвичайніші рухи, а ми щоразу нетямилися з несподіванки й радощів. Немов осягали поезію, просто милуючись такою вродливою і не такою обтяженою свідомістю істотою, як ми. її життя бурхало з геть інших джерел… Ми назавжди зосталися заслиненими плазунами.

Виразна, жвава і водночас лагідна сила, якої повнилася Софі з голови до п'ят, непокоїла, чарувала й бентежила. Саме бентежила — ось найточніше слово.

Наше повне злоби знання навколишнього світу часом кривилось на ту радість, дарма що інстинкт її схвалював; це, по суті, боягузливе знання ніколи не покидало нас, ховалось у закутках життя і завдяки звичці та досвіду завжди корилося всілякому лихові.

Софі мала таку сягнисту, легку й зграбну ходу, яку дуже часто, мало не завжди можна спостерігати в американок, ходу величних істот, перед якими розкривається майбутнє, яких життя врочисто і плавно веде до нових, незнаних пригод… Трищогловий корабель ніжної зграбности по дорозі в безмежжя…

Навіть Парапен, чужий усякому ліризмові і байдужий до приваб цього світу, одного разу всміхнувся сам собі, коли Софі виходила з кімнати. Досить було тільки поглянути на неї — і на душі зразу ставало краще. Надто на моїй душі, бо, по правді, я більш нічого й не прагнув.

Аби заскочити дівчину зненацька, трохи позбавити її досконалої величі, ослабити її владу наді мною, зменшити авторитет, зрештою, присадити, олюднити, бодай трохи опустивши до нашого пересічного рівня, я зайшов до її кімнати, коли вона спала.

Тепер перед очима була зовсім інша Софі, знайома, а водночас несподівана, не така бентежна. Без прикрас, майже невкрита, поперек ліжка, розметавши стегна й усю свою теплу, розслаблену плоть, дівчина билася з утомою.

Усім своїм єством Софі схопилася за сон і стиха хропіла. То була єдина мить, коли я відчув її досяжність. Не стало вже чарів. Не стало веселощів. Лишилася сама поважність. Опинившись немов на зворотному боці життя, Софі поглинала сон, набиралася нової снаги… В такі хвилини вона видавалась пожадлива, припадаючи, мов п'яниця, до глибинних джерел життя. Якби ви тільки бачили її після таких сеансів сну — припухлу, з тілом, що невпинно вигравало м'язами під рожевою шкірою. Тоді Софі була така сама кумедна, як і решта людей. Іще кілька хвилин заточувалась від щастя, а тоді день уливався в неї, наповнюючи світлом, і, немов перечекавши важку хмару, вона, осяйна й визволена, знову починала свій лет.

Те все я міг цілувати. Яка втіха — торкатися миті, коли матерія обертається на життя. Тоді піднімаєшся на безмежну рівнину, що розкрилась перед тобою, й полегшено зітхаєш: «Ху!» Тішишся так, як можна тішитись тільки там, навколо — неначе величезна пустеля!

Серед усіх нас, радше приятелів, ніж начальників, я, як мені здається, був їй найближчим другом. Софі, скажімо, не раз зраджувала мене з санітаром відділу для буйних, колишнім пожежником, але, як пояснювала вона, задля мого добра, щоб не виснажувати мене, адже я ввесь час мав виконувати розумову роботу, яка кепсько узгоджувалась із надміром властивого їй темпераменту. Тільки задля мого добра. Софі стрибала в гречку з гігієнічних міркувань. Ну що тут заперечиш?

Це все, звичайно, мене тільки тішило, але пригода з Мадлон і далі обтяжувала моє сумління. Кінець кінцем я розповів усе Софі, аби побачити, як вона зреагує. Виклавши свій клопіт, я відчув полегшу, бо таки справді втомився від нескінченних розмов і дедалі дужчого озлоблення з приводу нещасливого кохання Мадлон і Робінзона. Софі цілковито пристала на мою думку.

Оскільки я й Робінзон приятелі, Софі запропонувала, щоб ми всі примирилися — просто, мило і якнайшвидше. Це була порада, що її підказало добре серце. Таких добрих сердець немало в Центральній Європі. Проте Софі поганенько знала характери й реакції тутешнього люду. Маючи якнайкращі у світі наміри, вона дала мені лиху пораду. Я зрозумів: Софі помилилась, але зрозумів запізно.