— Бардамю, є ж і кохання!
— Артюре, кохання — це безмежжя, дароване кожному собаці, а я маю гідність! — відповів я йому.
— Що ж, тоді я скажу, що про тебе думаю! Ти — анархіст! Гадаю, ви зрозуміли, що Артюр любив мудрувати, усі його думки були схибнуті.
— Атож, я анархіст! І найкраще доведу це молитвою про соціальну помсту, молитвою, яку сам склав. Скажеш, якої ти думки про неї. Називається вона «Золоті крильця». — І я зачитав: «Господь рахує хвилини й шеляги, Господь розпачливий, ласолюбний і буркотливий, мов свиня. Оця свиня з золотими крильцями, яка моститься де завгодно, виставляючи черево, щоб його хто почухав, — це і є наш володар. Обіймімося ж браття».
— Твої одкровення — ніщо проти життя, а я завжди обстоюю усталений порядок і не люблю політики. Коли батьківщина накаже мені пролити за неї кров, я, звичайно, не ухилятимуся й радо зголошусь. — Ось так відповів мені Артюр.
А війна й справді підкочувалася до нас, хоча ми цього й не усвідомлювали. Я відчув, що запаморочилась голова. Наша коротка, але гостра суперечка втомила мене. Крім того, мені стало прикро, бо гарсон, якому я не дав чайових, подививсь на мене як на скупиндру. Під кінець ми з Артюром остаточно замирились. Тепер наші погляди збігалися майже в усьому.
— Так, ти таки маєш рацію, — погодивсь я. — Адже хіба тут заперечиш? Ми всі сидимо на одній величезній галері й щосили веслуємо! Сидимо просто на цвяхах, які давно годилося б витягти! І яку маємо винагороду? Ніякої! Самі канчуки, злидні, брехливі балачки й усякі паскудства. «Працюйте!» — закликають вони. А їхня праця — це найгірше з усього. И ми сидимо в смердючих тюрмах, знесилено сапаємо й пріємо до самих промежин! А вгорі, на палубі, під свіжим вітерцем — ті, хто нічого не робить і тішиться гарними, рум'яними й напахченими жінками, що сидять у них на колінах. Потім нас виводять на палубу. Вони поправляють свої військові кашкети й виголошують промову: «Падлюки, почалася війна. Треба отих негідників, що живуть на батьківщині № 2, взяти на абордаж і потопити їхній корабель. Уперед, уперед! У них на борту є чимало потрібних нам речей. А тепер усі гуртом крикніть, щоб аж луна покотилась: „Хай живе батьківщина № 1!“ Нехай вас чують іздалеку. А хто найгучніше кричатиме, дістане медаль і цукерочку від Ісуса. Прокляття! А кого не заб'ють на морі, той завжди зможе загинути на суходолі, де смерть набагато проворніша!»
— Аякже, саме так! — потвердив Артюр, якого тепер, здається, було неважко переконати.
Тієї миті повз кав'ярню, де ми сиділи, проходив полк, попереду на коні гарцював полковник, та ще який хвацький і веселий! Побачивши його, я аж підскочив од завзяття.
— Піду побачу на власні очі, як воно там! — крикнув я Артюрові й пристав до полку, став у вояцькі лави.
— Фердінане, ти нічого не зрозумів… — розпачливо гукнув мені навздогін Артюр, мабуть, прикро вражений ефектом, що його справив мій героїзм на людей, що сиділи поряд.
Мене трохи розсердило, що він так сприйняв мій учинок, проте я не спинився, йшов нога в ногу з колоною вояків. «Я з ними, я залишусь із ними!» — казав я собі.
— Що буде, те й буде, тюхтію! — ще встиг гукнути Артюрові, перше ніж полк із полковником та оркестром завернув за ріг. Отак воно тоді й сталося.
Після цього ми йшли ще дуже довго. Вулицям, здавалось, кінця нема, а з терас кав'ярень, привокзальних майданів, з ґанків переповнених церков нас гучно вітали цивільні чоловіки та їхні дружини, кидали квіти. Ох, скільки ж у нас патріотів! Згодом патріотів поменшало. Став накрапати дощ, привітання лунали чимраз рідше. А далі нас уже ніхто не вітав.
То що, ми зосталися геть самі? Самі лиш колони та шереги? Замовкла й музика. «Зрештою, — сказав я собі, побачивши, як усе обернулось — тут уже не до жартів. Треба все починати спочатку!» Я спробував тікати. Запізно! Цивільні тихо причинили за нами двері. Нас заманили до пастки, мов мишей.
Коли потрапив у військо, застряєш там надовго. Спершу нас посадили на коні, а потім, два місяці не даючи спішитись, поставили на ноги. Мабуть, коні обходились надто дорого. Одного ранку полковник не міг знайти свого огиря — ординарець подався на ньому бозна-куди, певне, туди, де кулі дзижчали на так часто, як посередині дороги. Бо саме там зупинилися ми з полковником, якраз посеред дороги: я тримав планшет, а він писав на ньому накази.
Удалині на цій самій дорозі ледь видніли дві чорні цятки, що, як і ми, стояли посередині, але то були німці, що вже хвилин п'ятнадцять випускали по нас набої.
Читать дальше