Ґустав Майрінк: Білий домініканець

— Пане Таубеншлаґ, якщо Ваша ласка, хай сьогодні вночі тут буде темно, гаразд? Чуєте, — правив він далі, зауваживши, що я занадто збентежений, аби поцікавитися причиною такого прохання. — Чуєте, я нізащо б не наважився перебити Вам у пильнуванні свого обов’язку, якби на карту не було покладено, і я цього певен, честь моєї дружини. До того ж від цього залежить і майбутнє моєї панночки доньки у світі мистецтва… Відтепер і назавжди… Жодна душа не має бачити того, що сьогодні вночі тут звершиться…

Я мимоволі відступив назад — так уразив мене тон старого, вираз його обличчя, переляк, з яким він говорив.

— Ні, ні, будь ласка, не тікайте, п-не Таубеншлаґ. Жодного криміналу тут немає. Звісно, якби щось подібне сталося, мені довелося б утопитися… Знаєте, я, той, одержав від одного столичного клієнта… вельми… вельми сумнівне замовлення… І сьогодні вночі, коли всі поснуть, це тишком-нишком нарихтують на візок і відвезуть… Он як.

Мені відлягло від душі. Хоча я й не здогадувався, у чому річ, але втямив, що йдеться про якусь звичайнісіньку витребеньку.

— Може, я міг би допомогти Вам з тим рихтуванням, пане Мучелькнаус? — спитав я.

Точильник у захваті мало не вчепився мені на шию: «А пан Йохер про це не дізнається? — запитав він одним духом, а тоді стурбовано докинув: — А хіба тобі дозволяють так пізно тинятися вулицями. Ти ще такий малий!»

— Мій названий батько нічого не помітить, — заспокоїв я його.

Над північ долетіло до мого вуха, що хтось тихенько мене зве. Я зійшов сходами; у проході з ліхтарями, мов тінь, бовванів візок.

Копита коней були обмотані ганчір’ям, аби ніхто не почув, як вони цокають. Біля дишла стояв візник і шкірив зуби щоразу, коли п-н Мучелькнаус тягнув ціле пудло з великими, круглими, обточеними дерев’яними кришками, з ручкою посередині, за яку їх випадало брати.

Я миттю підскочив і заходився допомагати з рихтуванням. За півгодини візок був виповнений з наспою і, сяк-так перевальцем покотившись через міст обгороди, незабаром розчинився у пітьмі.

Долаючи мій спротив, старий, важко сопучи, потягнув мене до себе в майстерню.

На круглому білому обструганому столі із гальбою слабкого пива та двома склянками блищала красиво виточена штукенція, — певно, призначена для мене, — відбиваючи, наче чиста шибка, все тьмяне світло, що його виливала маленька підвісна гасова лампа. Довкола ж неї влягалися сливе непроникні сутінки.

Мало-помалу мої очі навикли до них, аж я угледів що і де.

Від однієї стіни до іншої тягнувся сталевий вал: за дня його крутила річкова вода, обертаючи знадвору водяне колесо. Цієї вечірньої пори на ньому куняло кілька курок.

Над токарським верстатом, мов петлі на шибениці, теліпалися шкіряні паси.

З кутка визирала дерев’яна статуя Святого Себастьяна, прошитого стрілами. Кожну з тих стріл уподобала курка.

Відкрита труна, в якій коли-не-коли шаруділа уві сні пара кроликів, стояла у зголовах негодящого помосту, що, певно, правив точильникові за ліжко. Єдиною прикрасою кімнати був малюнок під дзеркалом, вправлений у золотій рамці, у лавровому вінку. Він виводив якусь молоду жінку в театральній позі із заплющеними очами й напіввідкритими вустами, як мама на світ вродила, з самим фіговим листком на соромоті, і геть білим-білу, так наче вона спершу скупалась у гіпсовому розчині, щоб стати моделлю.

П-н Мучелькнаус ледь помітно почервонів, коли зауважив, що я зупинився перед картиною, і пробурчав: «Це моя пані благовірна в той час, коли вона віддавала мені руку на вічну злуку. Вона була теє… — він затнувся і захекався, а відтак знову розв’язав уста: — …мармуровою німфою… Так, так, панам батькам — легко їм лежати, сиру землю держати! — чогось забандюрилося назвати свою доньку по-свинськи Алоізією, ще й на той лад її і похрестити. Ось як звуть мою пані благовірну Аґлаю насправді… Але ж, пане Таубеншлаґ, само собою, нікому про це ані гу-гу! Бо ж це може зашкодити артистичній репутації моєї панни-дочки. Ото ж то!

Він підвів мене до стола, уклінно запропонував мені фотель і плеснув світлого пива.

Він, здавалося, геть забув, що я парубчак, якому немає ще й п’ятнадцяти років, адже говорив із мною, як з дорослим, як з паном, який стояв понад його освітою і станом.

Спершу я думав, що він хоче просто мене розважити своєю балаканиною, проте незабаром накинув оком на те, як, оповідаючи, він наструнчується і тремтить щоразу, коли я озираюся на кроликів, і тут таки намагається відхилити мою увагу від убогої обстави своєї майстерні. Тоді я спробував затаїти дух і не дозволяти собі ковзати туди-сюди очима.