Ґустав Майрінк: Білий домініканець

Ближній кінець проходу виходить на Пекарську. На розі сусіднього будинку над лядою висить табличка:

«ФАБРИКА ОСТАННІХ ПРИСТАНОВИЩ…»

Колись там було написано: «Точильник і трумнар». Це можна чітко розібрати, коли табличка натягується дощовою водою і раптом вимальовується старий шрифт.

Щонеділі пан Мучелькнаус, його половина — Аґлая та їхня дочка Офелія йдуть у церкву і сідають усім посімейством на перший ряд. Інакше кажучи, пані з панночкою сідають на перший ряд, а пан Мучелькнаус обирає собі місце в третьому. Скраєчку, під дерев’яною фігурою пророка Йони, де темно хоч оком світи. Яким смішним зараз, відколи спливли за водою довгі літа, здається мені все це, і яким невимовно сумним!

Пані Мучелькнаус завжди одягнена в чорний шурхітливий шовк, а під ним уже не криється зі своєю славою заведений у кармазиновий оксамит молитовник. Жіночка знай дробцює собі у тьмяних, кольору сливи, гостроносих чобітках з калошами, з гідністю підсмикуючи спідницю над першою-ліпшою калюжею. На її щоках крізь підфарбовану шкіру зрадливо проступає густе мереживо тоненьких червоно-блакитних прожилок, що його накидає на жінку невблаганний вік; її досі виразні очі, з ретельно підведеними віями, сором’язливо ковзають долівкою — хіба подоба променитися жіночими чарами, коли дзвони кличуть до Бога.

Офелія носить розмаюване грецьке вбрання й золотий обруч навколо розкішних попелястих кучерів, які влягаються в неї на плечах, і щоразу, коли її бачу, у неї на голові миртовий вінок.

У неї прекрасна, спокійна, розміряна хода королеви. Варто мені подумати про Офелію і серце заходиться. Йдучи до церкви, дівчина щільно загортається у вуаль, отож обличчя її розгледів я не одразу. Темні великі очі, повиті задумою, на тлі білявого волосся аж за душу хапають!

Пан Мучелькнаус, недбало розмахуючи вилогами довгої чорної недільної сюртучини, зазвичай ступає слідом за дамами, на кілька кроків позаду. Скоро він замріється і опиниться поряд із ними, як пані Аґлая шепче йому:

— Адонісе, вкороти-но ходу!

У нього вузьке сумовито-витягнуте брякле обличчя з рудуватою порідкóю борідкою й стирчастим дзьобуватим носом, який випинається з-під утнутого чола, увінчаного лисиною. Латка масного волосся облягає з потилиці голомозий череп так, що, здається, ніби її хазяїнові допікає шолудь, а він забув витерти свої пелехи (так вони і метляються з боків!).

Настромивши на голову циліндр з нагоди чергового свята, Мучелькнаус звичаєм прокладає між ним і лобом ватяний валик завтовшки в палець, аби циліндр не хитався.

У будні дні п-на Мучелькнауса не видно. Він їсть і спить унизу, у своїй майстерні. Його дами опосідають кілька кімнат на четвертому поверсі.

Спливло, певно, років три-чотири, відтоді як мені дав притулок барон, аж прознав я, що пані Аґлая, її донька й п-н Мучелькнаус зв’язані одне з одним.

Вузький прохід між двома будинками з раннього ранку до пізньої ночі наповнено рівномірним дзижчанням, так наче десь углибині під землею ніяк не вгамується рій велетенських джмелів. Цей шум, тихий і оглушливий водночас, долітає до нашого вуха, коли немає вітру. Попервах це мене бентежило і я весь час прислухався, намагаючись дізнатися, звідки ж він виходить, але мені жодного разу не спало на думку запитати про це. Ніхто не цікавиться, звідки береться те, що повсякчас повторюється; такі події здаються річчю самозрозумілою, і до них звикаєш, хай який подив вони викликають. Тільки злякавшись, людина спалахує цікавістю… або ж береться в ноги.

Мало-помалу я звик до шурхотіння, наче то мені шуміло у вухах; уночі, коли він зненацька стишувався, я прокидався, гадаючи, що мене хтось огрів.

Одного разу, коли пані Аґлая, затиснувши вуха руками, стрімко завернула за ріг і налетіла на мене, вибивши в мене з рук кошика з яйцями, то миттю перепросила: «О, Господи, дитятко моє дорогеньке, це торохтить він, жахливий верстат нашого годувальника… І… і… і його підмайстерків…» — докинула вона наче ні до ладу, ні до прикладу.

— Токарка п-на Мучелькнауса… он воно що так гримотить! — утямив я.

Згодом я дізнався від нього самого, що підмайстрів у нього катма, та й фабрику він тримає самотужки.

Стояв несніжний темний зимовий вечір. Тільки-но я, збираючись запалити ліхтар унизу за рогом, сягнув палицею до його затулки, як хтось прошепотів: «Тс-с, пане Таубеншлаґ!»

І я впізнав токаря Мучелькнауса. Він був у зеленому фартуху і капцях, на яких строкатими перлами настилувано лев’ячу голову. Чоловік прикликав мене з вузького проходу: