Едґар По - Ліґейя

І спочива там людська снага, та, що їй згину немає. Хіба зна хто таїну снаги тої і всю силу її? Бо ж Господь — то єдина всемогутня снага, що просяка все суще міццю своєю. Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть — то лиш через неміч кволої снаги свої.

Джозеф Гленвілл *

Я, хоч убийте, не можу достеменно пригадати, як, коли й навіть де саме вперше зустрівся з леді Ліґейєю. Відтоді спливло вже багато років, і пам'ять моя ослабла через безліч страждань. А може, тепер я нездатний пригадати ті деталі тому, що, сказати по щирості, дивовижна вдача моєї коханої, її рідкісна вченість, незвичайна, якась миротворча краса, прониклива і чарівна промовистість тихого мелодійного голосу аж так заполонили тоді мою душу, — поступово, але владно, — що я всього того навіть не помічав і не розумів. І все ж видається мені, що вперше я її зустрів — а потім ще багато разів бачив — в одному великому, старому, трохи вже занепалому місті на березі Рейну. Вона дуже мало розповідала про свою родину. Але що рід той був вельми давній — годі сумніватися... Ліґейя! Ліґейя! Заглибленому у природничі студії, — а вони ж над усе спроможні притлумити всі враження від навколишнього світу, — мені досить тільки згадати любе ім'я Ліґейї, щоб в уяві постав перед очима образ тієї, кого вже нема. І тепер, коли я пишу, мене осяває спогад, що я, власне, так і не дізнався дівочого прізвища жінки, яка була моєю подругою і моєю нареченою, яка поділяла зі мною мої студії, а зрештою стала мені коханою дружиною. Може, це так виявилась моя жартівлива делікатність у ставленні до Ліґейї? А може, я не розпитував її, бо випробовував силу свого кохання? А може, то в мене була просто примха — палка романтична жертва на вівтар найшаленішої любові? Я неясно пригадую лише сам факт нашої зустрічі, — хіба ж дивно, що геть забув обставини, які її спричинили та супроводили? І, далебі, якщо той високий дух, який називають духом романтики... якщо ота бліда й туманнокрила Ашторет* з ідолопоклонницького Єгипту, правила, як розповідають, фатально нещасливими шлюбами, то вона напевне правила й моєю долею.

Але є одна люба серцю річ, щодо якої пам'ять не зраджує мене. Це — подоба Ліґейї. Статурою вона була висока, трохи худорлява, а в останні свої дні навіть виснажена. Навряд чи знайду я слова, щоб змалювати величавість і стриману невимушеність її постави або незбагненну легкість та пружність її ходи. Вона з'являлася й зникала, немов тінь. Щоразу я усвідомлював, що вона вже тут, у моєму затишному кабінеті, лише тоді, як чув ту любу музику — звуки тихого ніжного голосу — і відчував на своєму плечі білу, як мармур, руку. Красою обличчя з нею не могла б рівнятися жодна з казкових дів. В ньому була осяйність опіумних марень — ефірне видиво для піднесеного духу, куди божественніше за всі шалені фантазії, що витали колись над дрімотними душами Делосових дочок.* А проте в рисах її не було тієї правильності, яку ми нерозважно привчилися звеличувати у класичних витворах язичників. «Не існує витонченої краси, — цілком слушно зауважує Бекон, барон Веруламський, розмірковуючи про форми й типи краси, — без деякого неладу в пропорціях». І хоча я бачив, що риси Ліґейї не мають класичної правильності, хоча розумів, що її врода саме «витончена», і відчував, що найпершу роль тут грає отой «нелад», а однак намагався, марно намагався відшукати ту неправильність і довести до ладу власні уявлення про той «нелад». Я вдивлявся в її високе бліде чоло — воно було бездоганне (яке ж холодне це слово, коли стосувати його до такої божественної величі!), а кольором могло б змагатися з найчистішою слоновою кісткою — широке, лагідно-опукле й владно-спокійне; а обабіч — довгі локони, хвилясті від природи, чорні як воронове крило, з яскравим полиском; глянувши на них, ви достоту осягали той Гомерів епітет: «Гіацинтові!» Я вдивлявся у делікатний обрис її носа — ніде не бачив я такої довершеності, хіба на вишуканих давньоіудейських медальйонах: такі самі витончені лінії, така сама ледь помітна орлина горбинка, такі самі плавні дуги ніздрів — ознака трепетної душі. Я милувався чарівливими вустами. От де вже справді торжествували небесні чари! Вишуканий вигин невеличкої верхньої губи... під нею м'яко, розслаблено, чуттєво спочиває нижня... жваві ямочки, манливі кольори... зуби, що відбивають з разючим блиском кожен промінець божого світла, що падає на них, коли вуста розкриваються в усмішці, погідній та ласкавій, а водночас найрадіснішій та найосяйнішій у світі!.. Я доскіпливо вивчав форму підборіддя — і тут теж знаходив ту лагідну помірність, ніжність і величавість, повноту та одухотвореність, що були в давніх греків, — такі обриси, либонь, бог Аполлон навіяв уві сні Клеоменові,* синові афінянки. І тоді я заглядав у величезні очі Ліґейї...