Едґар По - Ліґейя

І все ж я не можу приховати від самого себе, що майже відразу після того, як упали рубінові краплі, здоров'я моєї дружини почало швидко погіршуватись; коли настала третя ніч, слуги леді Ровени вже обряджали її для домовини, а на четверту ніч я сидів сам-один біля сповитого у саван тіла в тому самому химерному покої, куди вона ввійшла як моя наречена... Перед моїми безсонними очима, мов тіні, літали несамовиті видива, породжені опіумом. Я вдивлявся у саркофаги по кутках кімнати, у мінливі візерунки на шпалерах та в мерехтливі звиви різноколірних вогників курильниці над головою. Потому я став пригадувати події тієї фатальної ночі, й погляд мій упав на світляну пляму під курильницею, де я бачив тоді загадкові неясні тіні. Зараз їх там не було; полегшено зітхнувши, я звернув очі до непорушної білої постаті, простертої на ложі. І на мене враз наринули тисячі спогадів про Ліґейю — кров ударила мені в голову, а серце знову затопило те невимовне горе, з яким я колись дивився на неї, так само сповиту саваном. Ніч минала, а я, сповнений гірких думок про Ліґейю — єдину, кохану понад усе на світі, так і сидів, не зводячи очей з мертвого тіла Ровени.

Було, певно, близько опівночі, а може, раніше чи пізніше, бо я вже не відчував часу, коли раптом схлип, ніжний, тихий, але вельми виразно чутний, перервав мої марення. Я ясно відчував що він долинув від різьбленого ложа — ложа смерті. Я дослухався, пойнятий лютим забобонним жахом, але звук більше не повторився. Я напружив зір, намагаючись уловити найменший рух розпростертого тіла, але не помітив нічогісінько. А проте я не міг помилитись. Я справді чув той звук, хай який слабкий, і душа моя враз пробудилась. Я рішуче і вперто зосередив увагу на тілі небіжчиці. Багато хвилин минуло потому, а не сталось нічого такого, що могло б прояснити таємницю. Нарешті я помітив, що на щоках та біля жилок на запалих повіках проступає легкий, слабенький, ледь помітний рум'янець. Охоплений невимовним жахом, для якого в людській мові не знайти досить сильних слів, я відчував, що серце моє завмирає, а руки й ноги дерев'яніють. Усе ж почуття обов'язку кінець кінцем допомогло мені опанувати себе. Я більше не сумнівався, що ми зайве поквапилися в тих приготуваннях, бо леді Ровена ще жива. Отже, необхідно було негайно щось вчинити; однак вежа була далеко від того крила абатства, де жили слуги, і поряд нікого не було, тож я ніяк не зміг би покликати когось собі на допомогу, не покидаючи надовго покою, — а на це я не наважувавсь. Тобто мені лишилося самому докласти зусиль, щоб повернути назад дух, який ще витав поблизу. Але дуже скоро стало ясно, що він тільки навідався сюди; рум'янець знову покинув щоки та повіки, а блідота, що зосталася після нього, була ще страшніша, — лице стало як мармур; губи зморщились і стиснулись у скорботній гримасі смерті; огидна — липка й холодна — випотина швидко вкрила все тіло; відразу по тому тіло остаточно задубіло. Здригнувшись, я впав назад на канапу, з якої був так ґвалтовно скочив на ноги, і знову поринув у шалені, безсонні мрії про Ліґейю.

Так минула ще година, коли (невже ж це можливе?) мене вдруге ошелешив неясний звук, що долинув звідкись од смертного ложа. Я прислухався, переляканий до краю. Звук почувся знову — то було зітхання. Метнувшись до трупа, я побачив — ясно побачив — трепет вуст. А ще за хвилину вони розслабились, відкривши блискучу низку перлистих зубів. Тепер уже здивування боролося в моїй душі з глибоким жахом, який доти царював там неподільно. В очах мені потемніло, розум мій помутився; лише відчайдушним зусиллям волі я зрештою примусив себе ще раз поринути у справу, до якої мене кликав обов'язок. На її лобі, а також на щоках та шиї з'явився кволий рум'янець; тіло помітно потеплішало; навіть чулось, як стиха забилося серце. Жінка була жива; і я з подвоєним завзяттям заходився її рятувати. Я розтирав та змочував їй скроні й руки, я вдався до всіх заходів, яких міг підказати мені життєвий досвід, а також чималі знання, почерпнуті з медичних книжок. Та все марно. Рум'янець зненацька розтанув, серцебиття припинилось, губи знов оповила тінь смерті, і за хвилину все тіло вкотре вже огорнулося крижаним холодом, стало мертвотно-блідим, тоді враз задубіло й неначе осунулось: повернулися всі відразливі ознаки того, чим це тіло було вже кілька днів, — мешканцем домовини.

І знову я занурився у мрії про Ліґейю, і знову (ото ж хіба дивно, що я здригаюсь, пишучи це?), знову з того боку, де стояло різьблене ложе, до моїх вух долинуло тихе зітхання. Та навіщо мені щоразу детально виписувати несказанні жахіття тієї ночі? Навіщо зупинятися, щоб оповісти, як раз у раз, аж до похмурого світанку, повторювалась ця жахлива драма оживання і вмирання, як за кожним моторошним воскресінням наставала тільки ще суворіша й, здавалося, ще невблаганніша смерть; і кожного разу агонія виглядала так, ніби відбувалася запекла боротьба з якоюсь незримою чужорідною силою; і кожного разу після такої боротьби зовнішній вигляд мертвого тіла зазнавав незрозумілих мені жахливих змін... Дозвольте мені закінчити якнайскоріше.