Едґар По - Падіння дому Ашерів

А ясний владар в поставі

Царственій сидів:

Гідний влади, честі, слави,

Слухав ніжний спів.

Світлі перли з рубіном на дверях

Осявали діл.

І відлуння, за шерегом шерег,

Звеселяли окіл,

Щоби гуком ласкавим, іскристим

Владаря оспівать,

Щоб уславить думки його чисті,

Мудрість і благодать.

Та примари лихі, в шатах скорбі,

Враз палац облягли,

І ніколи вже обриси горді

Не постануть із мли!..

Гойна слава, що квітла над ними

В ті далекі часи,

Порозтала, розвіялась димом —

Відгомін краси.

І тепер подорожній з долини

У багрянім вікні

Бачить тільки химернії тіні

Й чує гуки смутні.

А крізь двері швидкою течею —

Наче жахнула тьма —

Мчить огиднеє тісто людськеє:

Чути регіт, а сміху — нема.

Я добре пам'ятаю, як внутрішній запал цієї балади навіяв нам цілу низку думок, що ясно висвітлили одну Ашерову ідею, котру я згадую не так через її новину (тому що ідею цю висловлювали й інші люди,* як через завзятість, з якою він її обстоював. Ця ідея, в найзагальніших рисах, полягала в тому, що здатністю відчувати наділені всі рослини. Але в його розладнаній свідомості це уявлення набуло справді зухвалого характеру і зазіхало в багатьох випадках навіть на царство неорганічної матерії. Мені бракуватиме слів, щоб передати повною мірою палку беззаперечність його переконання. Така віра в нього, однак, з'явилась (як я вже натякав раніше) від того сірого каміння, з якого було складено мури будинку його предків. Він був певен, що появі такої чутливості тут сприяло все: і сам спосіб укладання цього каміння, і рясна пліснява, що вкрила стіни, і мертві дерева, що стирчали повсюди, а найголовніше — довга-довга й непорушна тривкість розташування і його повторюваність у застиглих водах озера. Потвердження її — цієї чутливості — можна бачити, сказав він (і здригнувся, коли він це промовляв), у поступовому, але невпинному згущенні особливої атмосфери, створюваної тими водами і тими стінами. Наслідки легко розпізнати, додав він, у тому мовчазному, а проте неподоланному й зловісному діянні цієї чутливості: вона ж бо протягом століть творила долі родини Ашерів і зробила його самого таким, як я його бачу тепер, — таким, яким він став. Подібне переконання годі обговорювати, тож нічого пояснювати я й не буду.

Як і слід було чекати, книжки, що їх ми читали, — книжки, котрі впродовж довгих років чималою мірою формували внутрішній світ цієї хворої людини, — цілком відповідали його химерним поглядам. Ми глибоко студіювали разом такі праці, як «Вервер» і «Монастир» Ґрессе,* «Бельфегор» Макіавеллі, «Небеса і пекло» Сведенборґа, «Підземні мандри Ніколаса Клімма» Гольберга,* порадники з хіромантії Роберта Флада, Жана д'Ендажіне й Делашамбра,* «Подорож у блакитну далечінь» Тіка* і «Сонячне місто» Кампанелли. Одним із улюблених томів було видання ін-октаво «Діректоріум Інквізіторум» домініканця Еймеріка Жіроннського;* Ашер міг мріяти цілі години над сторінками Помпонія Мела* про давньоафриканських сатирів та егіпанів. Найбільшою втіхою для нього був, однак, знайдений при доскіпливому читанні однієї страшенно рідкісної й вельми дивної готичної книги ін-кварто статут якоїсь забутої церкви: «Vigiliae Mortuorum Secundum Chorum Ecclesiae Maguntinae».*

Авжеж, я пригадав нестямний дух цього статуту, подумав, що він напевне впливав на мого вельми вразливого друга, коли якось увечері, зненацька повідомивши, що леді Медлін більше немає на цім світі, він звірився мені зі своїм наміром зберегти її тіло протягом двох тижнів у одному з численних підземель під головним муром замку. Його, одначе, спонукали до цього дивовижного чину такі серйозні житейські міркування, що я не відчував у собі права сперечатись. Ашера привели до такого рішення (він сам сказав мені) роздуми про незвичайний перебіг хвороби в його покійної сестри, про якісь настійливі та зухвалі домагання з боку медиків, що її лікували, а також про віддалене й відкрите для всіх вітрів розташування фамільних місць поховання. Зізнаюся щиро: коли я пригадав собі лиховісний вигляд чоловіка, якого зустрів на сходах у день свого прибуття до замку, то не схотів противитися цій осторозі, котру, зрештою, вважав нешкідливою й у всякому разі не протиприродною.

На прохання Ашера я сам допомагав йому влаштувати те тимчасове поховання. Ми вдвох віднесли тіло, раніше покладене вже у труну, до місця спочинку. Підвал, до якого її поставили (і який перед тим так довго не відчиняли, що навіть наші смолоскипи мало не загасли в тому затхлому повітрі, а ми насилу змогли там обдивитися), був тісний, вогкий і не мав жодного отвору, звідки проникало б світло; він був розташований на великій глибині безпосередньо під тією частиною будинку, де містилась моя спальня. За віддалених феодальних часів підвал, очевидно, використовували для якихось найгрубіших потреб мешканців головної вежі замку; а в пізнішу добу — як сховище пороху та інших легкозаймистих речовин, бо весь довгий склепінчастий прохід, яким ми діставалися до підвалу, і його підлогу було ретельно обшито міддю. Подібним чином було захищено й масивні залізні двері. Вони були такі важкі, що, коли їх відчиняли, завіси видавали різкий, моторошний скрегіт.