Едґар По - Побачення

Він стоїть,

Як римська статуя. І буде доти

Стояти, поки не оберне смерть

Його у мармур!

— А тепер, — сказав він нарешті, повернувшись до масивного, багато оздобленого емаллю срібного столу, на якому стояло кілька химерно розмальованих келихів, а також дві великі етруські вази такої самої чудернацької форми, як та, що була зображена на передньому плані портрета, наповнені, як мені видалось, йоганнісбергером. — А тепер, — уривчасто сказав він, — випиймо! Ще рано — але випиймо. Так, справді, ще рано, — провадив він замислено, тоді як херувим із важким золотим молотом сповнив дзвоном усі покої, вибивши першу годину після сходу сонця. — Справді, ще рано — але що з того? Випиймо. Зробімо узливання отому величезному сонцю, що його так прагнуть затьмарити всі оці строкаті світильники та курильниці! — І, змусивши мене випити за його здоров'я, сам вихилив один за одним кілька келихів вина.

— Мріяти, — провадив він далі, вертаючись до тону уривчастої розмови й підносячи одну з розкішних ваз до яскравого світла від курильниці, — мріяти — це була головна справа мого життя, і тому я, як бачите, спорудив собі оселю мрій. Чи міг я спорудити кращу в самому серці Венеції? Правда, ви бачите круг себе мішанку архітектурних стилів. Цнотливість Іонії ображають тут допотопні орнаменти, а єгипетські сфінкси простяглись на золотих килимах. І все ж результат видасться недоладним тільки несміливій людині. Єдність місця, а особливо часу — це страшидла, які відлякують людство від споглядання пишноти. Я сам колись був прихильником стилю, але моїй душі надокучив такий надмір дурості. Все оце краще підходить мені. Мов оці арабескові курильниці, мій дух корчиться на вогні, і оцей маячний антураж підготовляє мене до ще маячніших видінь того краю справджених мрій, куди я зараз відлечу.

Він раптово змовк, схилив голову на груди і неначе прислухався до якогось звуку, не чутного мені. Нарешті, випроставшись, звів очі вгору й вигукнув рядки єпископа Чічестерського:

Чекай мене! В тому падолі

Зведе нас із тобою доля.

А за мить, піддавшись силі вина, він простягся на отоманці.

І враз зі сходів почулася чиясь швидка хода, тоді в двері гучно постукали. Я заквапився до дверей, щоб перешкодити дальшому стукові, та в кімнату влетів паж із дому Ментоні й здушеним від жаху голосом пробелькотів незв'язні слова:

— Моя пані! Моя пані!.. Отруїли! Отруїли! О прекрасна... о прекрасна Афродіто!

Приголомшений, я кинувся до отоманки й почав будити заснулого, щоб він почув жахливу новину. Але його руки й ноги вже задубіли... губи посиніли... очі, щойно такі блискучі, закотились... у смерть. Я поточився до столу... рука моя лягла на порепаний, почорнілий келих — і мою душу раптом осяяло блискавкою усвідомлення всієї страхітливої правди.

Кінг Генрі (1592-1662) — англійський єпископ: писав вірші. З його «Елегії на смерть улюбленої дружини» По взяв як епіграф останні рядки.

Елізіум (Єлісейські Поля) — в античній міфології назва місцевості, де перебувають душі померлих.

Палладіо Андреа (1508-1580) — італійський архітектор пізнього Відродження, збудував у Венеції кілька палаців і церков, зокрема Іль Реденторе; для цих будівель характерне поєднання античних і ренесансних традицій.

Міст зітхань — уславлений венеціанський міст над каналом між Палацом Дожів і державною в'язницею. Через цей міст ходили засуджені, звідси й назва.

П'яцца — так скорочено називають головну площу Венеції — площу Святого Марка.

П'яццетта — маленька площа перед Палацом Дожів. Кампаніла — дзвіниця Святого Марка на П'яцці.

Ніобея (Ніоба) — героїня одного з грецьких міфів, донька Тантала, дружина фіванського царя Амфіона. Вона мала багато синів і дочок і цим пишалася. Вихваляючись дітьми, Ніобея накликала гнів богині Лето, яка мала лише двох дітей — Артеміду і Аполлона. Лето поскаржилася своїм дітям, і божественні стрільці вбили стрілами з луків усіх нащадків Ніобеї. Від горя нещасна скам'яніла, та сльози з її очей текли й далі.

Пліній Старший (23-79) — римський письменник і вчений, збереглася його «Природнича історія» в 37 книгах — енциклопедія наукових знань античності.

... зовсім молодий чоловік, чиє ім'я тепер на устах мало не всієї Європи... — Є думка, що По у трансформованому і дещо пародійному вигляді зобразив в оповіданні Байрона, графиню Терезу Гвіччіолі і її старого чоловіка. Для цієї думки є певні підстави — від портрета «молодого чоловіка» до прозорого натяку, що він англієць, але не хоче в цьому признатися, й до згадки про Ріальто, неподалік від якого в 1816-1819 pp. справді жив Байрон.