Я знав, що мій знайомий людина багата. Про його маєтності йшла така поголоска, що я навіть важився називати її сміховинним перебільшенням. Але тут, озираючись круг себе, я не міг примусити себе повірити, ніби в Європі є хоч одна людина не монаршого роду, чиє багатство могло б їй забезпечити всю ту царську пишноту, що палала й сяяла навколо мене.
Хоча, як я сказав, сонце вже зійшло, кімната ще була яскраво освітлена. Із цього, як і з печаті втоми на обличчі свого знайомого я виснував, що всю ту ніч він не лягав. У архітектурі й прикрасах його покою видно було намір засліпити, приголомшити. На узгодженість прикрас, на так звану «стильність» уваги зверталось мало. Око блукало від предмета до предмета й не зупинялось на жодному — ні на гротесках живописців Еллади, ні на статуях часів найкращої доби Італії, ні на величезних неоковирних різьбленнях Єгипту. Багате драпірування в усій кімнаті колихалось від трепетливих звуків тихої сумної музики, джерела якої не було видно. Змішані, неузгоджені пахощі, які здіймались над химерними витими курильницями серед численних мигтючих язичків смарагдового й лілового вогню, притуплювали чуття. Проміння вранішнього сонця лилося в кімнату крізь вікна, засклені кожне однією суцільною шибкою з червонястого скла. Тисячами іскор відбиваючись від завіс, що звисали з карнизів, ніби водоспади розтопленого срібла, промені денного світла врешті змішувалися з штучним світлом і ніби розтікались озерами по килиму з коштовного, ніби текучого, золотого чилійського ткання.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — засміявся господар, жестом запросивши мене сісти, щойно я ввійшов, і сам простягаючись на отоманці. — Я бачу, — мовив він, помітивши, що я не можу зразу сприйняти доречності такого дивного привітання, — я бачу, що моє житло здивувало вас — як і мої статуї, мої картини, моя своєрідність у розумінні архітектури та вмеблювання! Ви геть сп'яніли від моєї розкоші, еге? Але даруйте мені, шановний добродію (тут голос його змінився до найглибшої щирості); даруйте мені мій немилосердний сміх. У вас була така страшенно здивована міна. Крім того, бувають речі такі безмежно кумедні, що — засмійсь або умри. Умерти сміючись — це, певне, найрозкішніша з усіх розкішних смертей. Сер Томас Мор* — о, то був чудовий чоловік, той сер Томас Мор, — помер, як ви пам'ятаєте, сміючись. Та й у «Нісенітницях» Равізія Текстора* наводиться довга низка осіб, що померли тою самою чудовою смертю. А ви знаєте, — задумливо провадив він, — що в Спарті (яка тепер називається Памохорі) на захід від цитаделі серед хаосу ледве видних руїн стоїть щось ніби цоколь, на якому ще можна прочитати літери ЛАΣМ. Нема сумніву, що це частина слова ГЕЛАΣМА.* Ну, а в Спарті була тисяча храмів і капищ, присвячених тисячі різних божеств. Яке незвичайне диво, що вівтар Сміху пережив усі інші! Але в нашому випадку, — тут голос його і вся манера дивним чином змінилися, — я не маю права веселитись вашим коштом. Ви зчудувались цілком резонно. В усій Європі ви не знайдете нічого рівного красою моєму царському покоїкові. Інші мої кімнати нітрохи не схожі на цю — вони просто вершина модного несмаку. А оце-от краще, ніж мода, правда? Але досить комусь побачити цю кімнату, і вона зразу стане останнім криком моди — звісно, тільки для тих, хто може на це пожертвувати весь родовий маєток. Одначе я вбезпечив себе від такої профанації. За одним винятком, ви єдиний представник людського роду, крім мене самого й мого слуги, якого втаємничено в ці царствені покої, відколи вони набули оце такого вигляду.
Я тільки вдячно вклонився, бо ця гнітюча пишнота, пахощі, музика разом з несподіваною ексцентричністю його звертання до мене і всієї його поведінки перешкодили мені виповісти словами моє ставлення до того, що можна було сприйняти як комплімент.
— Тут, — провадив він, підвівшись, узявши мене під руку й повівши по всій кімнаті, — зібрано живопис — від Греко* й Чімабуе* до наших днів. Багато картин вибрано, як ви бачите, без великої пошани до поглядів Доброчесності. Проте всі ці картини становлять саме підхожу оздобу для такої кімнати. Тут є й кілька шедеврів невідомих геніїв; а оце — недокінчені ескізи майстрів, уславлених свого часу, але сьогодні проникливість академій полишила їхні імена забуттю й мені. Що ви скажете, — спитав він, обернувшись раптом до мене, — про оцю мадонну, що оплакує Христа?
— Та це ж сам Ґвідо!* — вигукнув я з усім властивим мені захватом, бо справді прикипів очима до цього безмірно принадного образу. — Це сам Ґвідо! І де ви його доп'яли? Адже в живописі це те саме, що Венера в скульптурі.
Читать дальше