Ґустав Майрінк - Ґолем

— Бідний? — злякано сіпнувся я.

— Еге ж, ще бідніший за мене. Слово «брати» знає він, гадаю, хіба з книжок. А коли Гіллель кожного першого числа місяця виходить з «ратуші», жидики-жебраки біжать поперед нього, бо знають: першому-ліпшому з них він віддасть усю свою мізерну платню, а вже за кілька днів голодуватиме разом з донькою Міріам. Якщо правду каже старовинна притча Талмуда, що з дванадцяти єврейських родів десять прокляті й два святі, то він уособлює оті два, а Вассертрум — решту десять. Ви ще не помітили, як міняється на обличчі Вассертрум, коли Гіллель проходить повз нього? Це цікаво, скажу я Вам! Бачте, така кров не змішується; від змішання діти мертвими народжуються. За умови, що матері не вмерли від жаху ще раніше! Гіллель єдиний, кого остерігається Вассертрум, — боїться його, наче вогню, обходить десятою дорогою. Можливо, Гіллель є для нього втіленням чогось нез’ясовного й абсолютно незбагненного. Можливо, вчуває у ньому каббаліста…

Ми спускалися сходами.

— Як гадаєте, каббалісти існують ще й нині? І чи взагалі існує каббала? — запитав я, насторожено очікуючи відповіді, але Харусек, здавалося, мене не чув.

Я повторив своє запитання.

Не звертаючи на мене уваги, він показав на двері на сходовій кліті, склепані з покришок дерев’яних скринь.

— Маєте нових сусідів — убога єврейська родина: юродивий музикант Нефталій Шафранек з донькою, зятем і внуками. Поночі, зостаючись наодинці з дівчатками, він впадає у шал: зв’язує їх докупи за великі пальчики рук, щоб не втекли, запихає до старої курячої клітки й навчає їх «співу» — так це називається у нього, — щоб потім вони самі змогли заробляти собі на прожиток. Це якісь украй безглузді німецькі пісеньки, окремі куплети, виловлені у надрах його затуманеного мозку, прусські войовничі гімни та всяке таке інше.

Й справді, крізь двері в коридор пробивалися тихі звуки дивної мелодії, смичок скрипки різав вухо неймовірним фальцетом, у якому вчувався монотонний мотив вуличної пісеньки, а два тонесенькі дитячі голоски підспівували: «пані Пік, пані Гок, пані Кле-пе-тарш, тут вони стояли, довго розмовляли…»

Це звучало так божевільно й комічно водночас, що я не стримався і голосно зареготав.

— Зять Шафранека — його жінка продає школярам на базарі келишками огірковий розсіл — цілими днями метається по бюрах, випрошуючи старі поштові марки, — з роздратуванням у голосі вів далі Харусек. — Потім він їх сортує. Якщо знаходить проштемпельовані по самому краєчку, складає на купку, обрізає штемпелі, тоді склеює і продає за нові. Спочатку ґешефт процвітав, він заробляв, бувало, й по гульденові за день, та, зрештою, це пронюхали великі єврейські промислові магнати Праги і тепер самі цим промишляють — збирають вершки…

— Чи Ви б поділилися з ближнім, Харусеку, якби розжились на зайві гроші? — квапно запитав я — ми вже стояли перед дверима Гіллеля, я постукав.

— Невже вважаєте мене таким ницим, якщо допускаєте протилежне? — вражено запитав він у відповідь.

За дверима почулися кроки Міріам. Я дочекався, доки вона натисне клямку, і швидко запхав банкноту студентові до кишені.

— Ні, пане Харусек, я Вас за такого не вважаю, але Ви б мали мене за ницу людину, якби я цього не зробив…

Перш ніж він устиг зреагувати, я потиснув йому руку й зачинив за собою двері. Вітаючись з Міріам, я водночас прислухався, що він там робить.

Харусек якусь хвилю стояв, потім тихо схлипнув і, намацуючи ногами сходи, поволі рушив униз. Як старець, який боїться пуститися опори…

Це вперше я прийшов до помешкання Гіллеля.

Кімната без жодних прикрас, як тюрма. Неймовірно чиста, посипана білим піском підлога. З меблів лише два стільці, стіл та комод. Дерев’яні підставки по два боки під стіною.

Міріам сиділа навпроти мене біля вікна, я м’яв у руках грудку воску, виліплюючи портрет.

— Щоб уловити схожість, треба бачити перед собою обличчя? — скромно запитала Міріам тільки задля того, щоб порушити мовчання.

Ми ніяково уникали зустрічатися поглядами. Вона не знала, куди очі подіти від сорому за злиденне помешкання, а в мене палахкотіли щоки від злості на самого себе, що я досі навіть не поцікавився, як живе її батько.

Та треба було щось відповісти!

— Не так задля схожості, як для того, щоб порівняти, чи добре я відчув внутрішню атмосферу… — ще промовляючи слова, відчув, як фальшиво вони звучать.

Довгі роки я сліпо дотримувався помилкового принципу, неначе потрібно вивчати зовнішню природу для того, щоб творити художній твір. І лише тієї ночі, коли Гіллель розбудив мене, мені відкрилося внутрішнє бачення, істинне споглядання з заплющеними очима, яке відразу зникає, досить розімкнути повіки. Талант, що ним хизуються усі митці, насправді мають лише одиниці серед мільйонів.