Ґустав Майрінк - Ґолем

— Кажуть таке… — відповів Цвак. — Але Аарон має не одного сина й не одну доньку, про яких ніхто нічого не знає. Про батька Розіниної матері теж нічого не відомо, та й сама вона не знати де ділася… Народила дитину в п’ятнадцятирічному віці, відтоді дівки не бачили. ЇЇ зникнення, наскільки я пригадую, пов’язували з одним убивством, скоєним через неї у цьому ж таки будинку.

Тоді вона, як тепер її донька, морочила голови підліткам. Один з них і досі живе, я часто бачу його, але імені не пам’ятаю. Інші невдовзі повмирали, гадаю, це вона дочасно звела їх у могилу.

З тих часів я пригадую лише окремі епізоди, вони, мов вицвілі світлини, іноді зринають у пам’яті. Жив тоді один чоловік, трохи несповна розуму, волочився від кнайпи до кнайпи й за пару крейцерів вирізав для відвідувачів силуети з чорного паперу. Бідоласі всі наливали, коли ж він напивався, як чіп, опосідав його невимовний туск, і він, хлипаючи та втираючи сльози, без упину вирізав гострий дівочий профіль — завжди той самий, — аж доки не закінчувався папір.

Я вже й не пригадую до пуття, але пам’ятаю, тоді подейкували, ніби він ще дитиною закохався у якусь Розіну, ймовірно в бабцю нинішньої, та так нестямно, аж стратив розум. За моїми підрахунками, то таки була бабця нашої Розіни…

Цвак замовк і відхилився назад.

Доля у цьому будинку кружляє колом, завжди повертаючись до однієї точки, майнуло мені в голові, а перед очима зринула якось побачена огидна картина: кішка, якій знесло півголови, заточуючись, крутиться веретеном.

— Тепер — голова! — почув я раптом дзвінкий голос художника Фрізландера.

Він вийняв з кишені круглу довбешку й заходився різьбити.

Нестерпна втома налягла мені на очі, я відсунув своє крісло з-під світла в тінь.

Вода для пуншу булькотіла в казанку, Йосуа Прокоп знову наповнив келихи. Тихо, заледве чутно долинали крізь зачинене вікно звуки танцювальної музики, інколи стихали зовсім, а потім знову оживали, залежно від того, доносив їх знадвору вітер чи розгублював дорогою.

За якусь хвилю музикант запитав мене, може, хочу цоркнутися з ним келихами. Я нічого не відповів. Мене так розморило, що не хотілося не те, що ворушитися, навіть рота розтуляти.

Мені здавалось, ніби я сплю, такою важкою брилою привалив мене внутрішній супокій. Доводилось примружувати очі, дивлячись на миготливий різець Фрізландера, яким він невтомно стесував дрібну стружку з дерев’яного цурпалка, аби впевнитися, що я таки не сплю.

Десь удалині бубонів голос Цвака, він знову розповідав усілякі дивовижні історії про своїх маріонеток та потішні казки, вигадані ним для лялькових вистав.

Ішлося у тих оповідках і про доктора Савіолі, і про поважну пані, дружину одного аристократа, яка нишком відвідувала Савіолі в потаємному ательє.

І знову в моїй пам’яті зринула погордлива, тріумфальна посмішка Аарона Вассертрума.

Може, розповісти Цвакові, що тоді трапилося, майнуло мені в голові. Але я вирішив, не варто труду, та й навіщо? До того ж, я знав, при першій спробі розтулити рота мені промине будь-яке бажання говорити.

Зненацька троє моїх гостей за столом пильно глянули в мій бік, і Прокоп доволі голосно, так голосно, що прозвучало це, як запитання, сказав:

— Він заснув…

Чоловіки повели далі розмову стишеними голосами, але я розчув — мовилося про мене.

Різак витанцьовував у руках Фрізландера, ловлячи блищики світла від лампи; віддзеркалене в лезі сяйво обпікало очі.

Мені почулося слово «збожеволіти», я почав дослухатися до розмови.

— Такі теми, як ото про Ґолема, не варто обговорювати в присутності Перната, — з докором у голосі мовив Йосуа Прокоп. — Коли він перше розповідав про книжку Іббур , ніхто з нас і слова не зронив, нікому й на думку не спало його розпитувати. Можу закластися, йому це все наснилося.

— Маєте рацію, — кивнув Цвак. — Це однаково, як увійти з відкритим вогнем до запилюженого покою, стіни й стеля якого увішані зітлілими килимами, а підлога по кісточки встелена порохнею минувшини. Варто лиш, аби полум'я чогось торкнулося, і спалахне пожежа.

— І довго Пернат лежав у божевільні? Шкода його, ще й сороківки нема… — озвався Фрізландер.

— Цього не знаю. Я навіть уявлення не маю, звідки він і що робив раніше. За зовнішністю, стрункою поставою і гострою борідкою, він схожий на французького аристократа минулих часів. Багато-багато років тому один старий знайомий лікар попросив мене потурбуватися про нього, підшукати йому маленьке помешкання у нашому кварталі, де б його ніхто не знав і не допікав розпитуваннями про колишнє життя, — Цвак знову зворушено глянув на мене. — Ось відтоді він мешкає тут, реставрує старожитності, різьбить камеї з коштовних каменів і тим непогано заробляє собі на життя. На його щастя, він начебто все забув, що в'язалося у нього з божевіллям. Тільки ніколи не розпитуйте Перната про речі, які можуть зворохобити спомини минулого. Про це не раз просив мене старий лікар! «Знаєте, Цваку, — казав він завжди, — ми маємо особливий метод… Доклавши чимало зусиль, ми, так би мовити, замурували його хворобу. Ніби обгородили, як обгороджують місця, де сталася лиха подія і з якими пов'язані сумні спогади…»