Гнат Хоткевич - Життєві аналогії

Не дурно сказано: «добром усе переможеш» [46] Писано десь 98 чи 99 року. В році 1899 було видруковане окремим оповіданням п. заг. «Добром усе переможеш» за авторським псевдонімом Гнат Галайда у видавництві народніх книжок Вс. И. Гуртом. У російськім перекладі п. заг. «Добром все переможешь» було видане «Харьковским Обществом Грамотности» року 1900. .

Сумно вертався я з товариської принципіяльної балаканини додому і йшов площею. Там постановили недавно балаган, увесь обвішаний розмальованими фігурами всіляких звірей, птиць, гадів, — то був звіринець. На великих полотнищах порозписувані були й укротителі в акробатичних убраннях, що вкладали кучеряві голови в пащі хижих, з кривавими очима левів; гієни й шакали, що прострибували крізь вогняні обручі; вовки спали разом з вівцями; лисиці носили на носі курей,— все таке надзвичайне, що може своєю надзвичайністю зробити вражіння на безпосереднього глядача. Обіч висіла картина охоти на тигра; якісь дивовижні араби зчепилися з тигром, кров лилася. Звір встромився пащею в груди білому коневі й повис на ньому, а араби в білих бурнусах цілились і стріляли з рушниць. Далі йшла охота на лева, на слона: ввесь утиканий стрілами, ламаючи дерева, слон нісся вперед, під ногою в нього корчився голий дикун, а другий, неймовірно розкривши рота, кричав, звиваючись у хоботі розгніваного велетня, Взагалі, фантазія доморослого «живописця» не скупилася на страшенні ефекти, підкреслюючи те, що певно й найбільше могло б ударити по нервах. Дивлячись на ці дикі картини, можна було би сказати, що надаремне наш вік зопалу назвали нервовим, що він, навпаки, має дивовижну силу опору всіляким зовнішнім афектам і вражінням; і в тих впливах, котрі даються на душу стражданнями нам подібних, нерви репрезентантів двадцятого віку не тільки не згостряться, а будуть тупіти з кожним днем, з кожною годиною, бо число псевдо-нервових панн ще зовсім не є покажчиком більшої чутливости народів.. Але такі гадки, мабуть, самі були продуктом важенної товариської бесіди про добрі засади й гуманні бажання, і вже слідуючий день я, мабуть, не видав би їх за свої...

Біля звіринця стояли купами робітники, камінщики, селяни й так собі людці; вони роздивлялися ці художні утвори, сипали критичними замітками, іноді остільки гострими, що регіт розкочувався й розливався навколо, і тоді до веселої купи підбігало ще де-кілька цікавіших, вони всовувалися в саму гущу й спішно розпитувалися, що тут скоїлося, чого сміються, — всім їм чомусь хочеться сміху... А з-за тоненьких полотняних стін неслися всі можливі згуки: турчав слон низькими октавами, пищали й завивали гієни, тужливо проносився крик шакала, гигикав осел, скавучали собаки, верещали папуги,— і надо всім царював хоч і охриплий, а все грізний оклик царя звірів. І дивовижно було серед грому й торохтіння фіякрів, коляс, серед звуків трамвайних рогів, під світлом електричних ліхтарів чути цей могутній голос пустині й пісків...

Схотілося розвіятись від вражінь гарних слів, добросердечного блягузкання і, взагалі, від усієї тієї м'якушки й ховзкости, що зоставили брудний слід на душі. Віддавши де-яку мзду, я одержав право роздивлятися те, що було скрито полотняними стінами...

Безцвітний якийсь чоловічок стояв біля завіси; я тільки що хотів роздуматись, яких то не утворено на землі професій, що кожна ж тобі кожнісінька пародійка на людину може, врешті, знайти собі відповідну професію й почувати себе значною, але не встиг ще розширити своїх гадок на так звані інтелігентні професії, як прислужливий чоловічок відкинув блискучу, обвішану бісером і скляними бусами завісу, я зрозумів, що це іменно є пунктом нашого єднання на землі і... увійшов; обидва ми зробили, що було нам призначено зверху...

Важкий, особливо важкий якийсь дух ударив одразу в голову, ніби в вухах одразу задзвеніло. Першим моїм рухом було вийти, вибігти відтіль, щоб не давив той страшний запах, але якась цікавість, ніби навіть повинність штовхали мене вперед, і я пішов вздовж рядків загратованих кліток і в'язниць.

Справоруч від мене в вузеньких здавлених клітках сиділи птиці; були тут і кондори, ґріфи, альпійські орли, альбатроси; всі вони сиділи в своїх тюрмах, даремно іноді силкуючись розправити крила; їм хотілося змахнути ними, вирватись у височінь, до сонця, до сивих хмар, але доводилося лише тріпатися безпомічно обсмиканими перами. Може раніше й билися вони, в вільних рухах ламали крила, клювали злісно ґрати, але міцно держать скріпи тюремні, і не літати вже більше вільним царям повітря, радісно не дзвеніти пером попід променем сонця.