Жоржи Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

У маестро Аженора Ґомеса калатало серце («та я вже ті концерти мав, як горіхи лущити, а тут знову переминаюся з ноги на ногу, мов уперше… і так щоразу»). Він зосередився й таки змахнув своєю диригентською паличкою.

Першу частину концерту публіка слухала уважно і часто аплодувала. Штивно і велично прозвучав марш Шуберта, заплакала чарівна скрипка доктора Венсеслау Вейґи мелодією Дрдли, зірвавши шквал овацій і захоплені вигуки деяких шанувальників, зокрема доктора Ітазила Бенісіо, «теж відповідального лікаря та знаного артиста» (Силвіньйо). Щасливий маестро Ґомес вдоволено витирав краплі поту з чола.

У перерві гості, мов з голодного краю, кинулися до вишуканих закусок, де вперше в житті дона Норма та дона Флор скуштували кав’яр.

Дона Флор багато чула про кав’яр — особливо про те, що грам його на вагу золота — і він їй сподобався, хоча й був не зовсім звичний на смак. Дона Норма, навпаки, скривилась і, сміючись, зауважила, що їй більше смакує шампанське (вона вже випила аж два келихи):

— О, в цьому напої й гірчинка, і цікавинка, і ще якась солодкава біда…

Дона Флор раптом згадала Гульвісу, свого першого чоловіка-небіжчика, коли той саме повернувся з Ріо. Він вихвалявся, що куштував там славнозвісний кав’яр і на запитання, чи він йому сподобався, відповів:

— На смак, мов потка… Дуже сподобався!

Дона Норма пирснула, шампанське робило свою таємну справу: покійний був трохи божевільний, але завжди веселий і дотепний, а вже як щось бовкне… «Дівчинко моя, а небіжчик добре знав, що каже…»

З’явився доктор Теодоро попід руку з Бідолашним Урбано, якого він силоміць тягнув до столу, дона Флор поклала йому на тарілку різноманітних закусок, не забувши про кав’яр.

На другу частину концерту зібрати гостей було не так уже й легко. Бо коли справжні шанувальники музики вже сіли на свої місця, виявилося, що їх значно менше, ніж охочих набити черево. Та комендатор дав знак починати, маестро змахнув паличкою й оркестр заграв «Просту сповідь».

Після чарівної композиції Френсіса Томе настала кульмінація концерту: соло на віолончелі у виконанні комендатора Адріано Піреса.

Ось тут запанувала справжня тиша: навіть у буфеті та на кухні слуги затамували подих, а офіціанти припинили подавати напої аж до кінця номера. Дона Імакулада особисто розпорядилася, щоб, коли гратиме господар, і муха не пролетіла.

А комендатор Адріано Пірес, цей скупий, черствий мільйонер, забувши про все на світі, поринув у музику, ставши раптом звичайнісіньким чоловіком.

Щойно його віолончель затихла, навколо залунали безкінечні оплески; сеу Адріано, вказуючи на маестро та оркестрантів, вдячно вклонявся. Звідусіль лунало «браво!» та «біс!» і не лише цінувальники, а й звичайні гості щиро бажали поринути знову в це неперевершене звучання віолончелі. Шаленіли всі, а особливо старався біржовий спекулянт Аліріо де Алмейда, який у музиці петрав, як свиня у перці, зате його бізнес цілком був у руках комендатора.

Як згодом влучно зауважив Бідолашний Урбано, номер комендатора слід було ставити останнім, бо після нього більшість запрошених розсипалися по залах, щоб випити й поспілкуватися. Дехто не наважився встати і вийти, тому слухали решту виступів геть неуважно або зовсім байдуже, з нетерпінням чекаючи завершення. Час до часу хтось таки набирався сміливості й, перепрошуючи, прямував до столів з їжею і напоями.

Утім «Сини Орфея» зовсім не помічали цих дрібних втеч, продовжуючи грати так само натхненно. Шанувальників музики засмучували ці раптові дезертирства та постійні перешіптування. Дона Норма зі своїм «тсс» обернулась, щоб угамувати нечем, саме в той момент, коли доктор Теодоро, віддано дивлячись на дружину, розпочав своє соло на фаготі. Дона Імакулада, яка теж уважно стежила за виступом, теж обернулась і загрозливо глянула крізь свій лорнет на тих невгамовних. Цього було досить, щоб запанувала гробова тиша і ніхто не наважився більше встати й піти.

Солодке звучання фагота розлилося садом, формуючи ореол любові над чорнокосою доною Флор.

А дона Флор, млосно стуливши повіки, слухала романс і думала, як же багато дав їй цей добрий чоловік. Ось вона сидить там, де й не мріяла опинитися, — у саду найаристократичнішого дому Баїї біля його преосвященства архієпископа-примаса в пурпурової мантії, оздобленій горностаєм.

Стільки їй дав цей Теодоро: спокій, упевненість, оточив порядком та комфортом, представив високоповажному суспільству. А зараз ось видобуває з вузьких глибин фагота ніжні звуки: так звучить його кохання, його відданість. Хіба можна бажати кращого чоловіка?