Решад Нури Гюнтекин - Стара хвороба

Її дуже зворушив візит двох бідних гостей, про яких ніхто і гадки не мав, що вони прийдуть до них у цей час і втягнуть її у світ зовсім інших думок. Завдячуючи їм, вона багато днів прожила радісно і спокійно.

Капітан удруге вирядився в парадну уніформу, на голову надягнув гаптований золотом кашкет, а в руках тримав ціпок із срібним набалдашником. На маленькому юнзі, незважаючи на холодну і дощову погоду, була легка біла сорочка. На честь Зулейхи Халіль теж причепурився: пов’язав синю краватку і бритвою виголив голову аж до середини потилиці. Коли Зулейха в передпокої почула їхні голоси, то мерщій збігла сходами і повисла на шиї в Халіля, який намагався поцілувати їй руку. Капітан разом із залишеними Зулейхою на борту книжкою і шийною хусткою привіз їй невеличкі дарунки — глечик з Чанаккале і скляний браслет, що їх купив під час останнього рейсу Халіль, коли сходив на якійсь пристані.

Крім того, вони ще привезли з собою повний кошіль овочів і свіжих ягід з Анталії і слугою передали його на кухню.

Капітан був людиною шанобливою. Він прийшов, аби лишень переконатися, що Зулейха здорова, і поцікавитися, як вона себе почуває, а потім збирався відразу ж піти. Але Зулейха затримала гостей до вечора і провела їх до пристані автомобілем, щоб здалеку ще раз поглянути на «Ташуджу».

Лютий був наскінчу. У сонці, повітрі і першій яскравій зелені на деревах вчувалася близька весна.

Юсуфа знову не було з ними вже кілька днів. Звісно, декому було відомо, куди він поїхав. Але Зулейха не бачила сенсу розпитувати будь-кого про те, що її не цікавило.

Їй було однаково, поруч Юсуф чи ні. Вона навіть визнавала, що почувала себе вільніше, коли його не було з нею. І в той же час, коли в домі не чувся його голос, не лунали його кроки, вона відчувала якусь ненадійність і легкий смуток. Неначе лежала в кімнаті, двері до якої забули зачинити. Навіть тоді, коли вона була на нього дуже ображена, це неприємне відчуття відразу ж зникало, тільки-но вона чула, як він дзвонить у двері або спускається сходами.

Дружина керівника майновими справами в їх ільче [56] Ільче — одиниця територіального поділу Туреччини, повіт. сказала, що її чоловік бачив Юсуфа минулої ночі в якомусь ресторані в Адані. Те місце, що наша бідолашка тактовно назвала рестораном, можливо, було й трактиром. Останнім часом, здавалося, не минало й ночі, щоб Юсуф не пиячив. Хтозна, може, він пригадав розваги тих часів, коли був ще неодруженим. У вілаєті він міг зустріти артисток у барах та різних жінок, що нестримним потоком ринули туди зі Стамбула. Цілком можливо, що Юсуф з його демократичністю знайшов спільну мову з кимось із них. А якщо це припущення правильне, то вчинив він дуже слушно. Хто мав право хоч щось на це сказати?

Юсуф пропав на п’ять днів. Мабуть, він і сам цього разу відчув неприродність свого вчинку, бо третього дня надіслав з Адани телеграму, в якій туманно давав зрозуміти, що він не закінчив ще усіх своїх справ.

Йшов вечір п’ятого дня. Зулейха вже повечеряла і піднялася до себе в кімнату. Надвечір похолодало, і вона розпалила камін. Коли ж перебирала на шезлонгу свіжі газети, що надійшли зі Стамбула, у двері постукали. До кімнати увійшов Юсуф. Він виглядав стомленим.

Зулейха спокійно встала, вдаючи, що не знає про те, де вештався її чоловік. Вона запропонувала йому сісти в крісло біля каміна і спитала, чи він повечеряв.

Вони сіли один проти одного. Зулейха про щось запитувала, Юсуф відповідав. Але потім, стишивши голос, він сказав:

— Я забрав повідомлення з суду в Джейхані. Час відстрочення, наданий нам судом, учора закінчився.

Кажучи це, він поклав конверт, який тримав у руці, на журнальний столик. Зулейха розгубилася на мить, але потім змусила себе опанувати:

— О… Добре…

Чому вона не подумала про те, що час судового розгляду торік припав якраз на лютий і що термін річного відстрочення збіг?

Вона зніяковіла від того, що розлучення ніби стерлося з її пам’яті. Вона хотіла врятувати становище, збрехавши щось таке: «Я так і подумала, що ви поїдете в Джейхан, щоб з усім цим розібратися».

Але цього вечора, коли ніщо не провіщало грози, ця новина заскочила її зненацька.

Адже все-таки це було розлучення подружжя. Їй потрібний був час, щоб зуміти підготуватися і спокійно зустріти цю звістку. Але зараз існувала небезпека того, що, коли вона заговорить, її голос затремтить, і вона почне затинатися. Було вкрай важливо зіграти перед чоловіком ту роль, яку вона розігрувала перед сторонніми, але вдесятеро спокійніше і сміливіше. Вона не могла йому поступитись.