Хулио Кортасар - Таємна зброя

— Тіка така добра, — каже Деде єхидно. — Звісно, для неї це так просто. Завжди з’являється в останню мить, розкриває гаманець — і все залагоджено. А◦от для мене…

Ми з Артом перезираємося. Що ми можемо їй сказати? Жінки усе своє життя крутяться довкола Джонні і таких, як він. Воно й не дивно, не треба бути жінкою, аби відчути Джонніну притягальну силу. Важко обертатися довкола нього, зберігаючи дистанцію, як добрий супутник, добрий критик. Арта не було тоді у Балтіморі, але я пам’ятаю часи, коли познайомився із Джонні — він тоді жив із Лен і дітьми. На Лен жаль було дивитися. Але поспілкувавшись якийсь час із Джонні, поступово прийнявши царство його музики, його денних страхів, його чудернацьких пояснень для речей, яких насправді ніколи не було, його раптових нападів ніжності, ти розумів, чому в Лен таке обличчя і чому не можна мати інший вираз обличчя, коли живеш із Джонні. Тіка — це щось інше, вона вислизає від нього через проміскуїтет, шикарне життя, до того ж їй вдалося ухопити за хвіст долар, а це дієвіше, ніж кулемет, — принаймні так говорить Арт Букайя, коли гнівається на Тіку чи коли в нього болить голова.

— Приходьте якнайскорше, — просить мене Деде. — Він любить з вами говорити.

Я б залюбки висповідав її за пожежу (за причину пожежі, до якої вона, безперечно, також причетна), але це було б так само марно, як казати самому Джонні, що він має стати добрим обивателем. Наразі усе йде добре, і що цікаво (і тривожно) — як тільки в Джонні все йде добре, я почуваюсь неймовірно задоволеним. І я не настільки наївний, щоб вірити в просту реакцію друга. Це радше відстрочення, передишка. Мені не треба шукати пояснень, коли я відчуваю це так само ясно, як відчуваю ніс, приліплений до обличчя. Мене злить, що я один це відчуваю і весь час цим терзаюсь. Мене злить, що Арт Букайя, Тіка чи Деде не розуміють: щоразу, коли Джонні страждає, опиняється у в’язниці, хоче накласти на себе руки, підпалює матрац чи бігає голяка коридорами готелю, він розплачується і за них, вмирає за них. Не знаючи цього, а не як ті, що виголошують гучні промови на ешафоті чи пишуть книжки, щоб викривати пороки людства, або грають на фортепіано з таким виглядом, наче очищають світ від усіх гріхів. Не знаючи цього, нещасний саксофоніст, з усім, що в цьому слові є смішного, нікчемного, — ще один серед стількох нещасних саксофоністів.

Погано те, що якщо продовжуватиму в такому ж дусі, то напишу більше про себе, ніж про Джонні. Я◦починаю сам собі здаватися євангелістом, і це мене зовсім не тішить. Вертаючись додому, подумав — із необхідним для віднайдення упевненості цинізмом, — що у своїй книзі про Джонні я лише побіжно, стримано згадую патологічний бік його особистості. Я◦не вважав за необхідне пояснювати людям, що Джонні думає, що блукає полями, заповненими урнами, чи що картини рухаються, коли він на них дивиться; зрештою, це навіяні марихуаною химери, які щезають після дезінтоксикації. Та можна сказати, що Джонні лишає ці химери мені в заставу, кладе їх, як хустинки, мені до кишень, доки не надходить час їх забирати. Гадаю, я єдиний, хто їх витримує, з ними співіснує і їх боїться, і ніхто цього не знає, навіть Джонні. Не можна зізнаватись про це Джонні так, як зізнаєшся в таких речах направду великій людині, маестро, перед яким ми стаємо на коліна у сподіванні на пораду. Що це за світ, який мені довелося звалити на себе, наче якийсь тюк? Який з мене євангеліст? У Джонні немає ні крихти величі, я це знаю, відколи з ним познайомився, відколи став ним захоплюватися. Мене це вже давно не дивує, хоча попервах мене бентежила ця відсутність величі, може, тому що це вимір, який ти не готовий застосовувати до першого-ліпшого, особливо до джазменів. Не знаю, чому (не знаю, чому) якоїсь миті я повірив, що в Джонні є велич, яку він з дня у день спростовує (чи ми спростовуємо, і насправді це не одне і те саме, бо — будьмо чесними — Джонні є наче привидом іншого Джонні, яким він міг бути, і той інший Джонні сповнений величі; а привидові, здається, бракує цього виміру, хоча він у ньому є і проявляється з негативного боку).

Я◦це кажу тому, що всі спроби, які робить Джонні, щоби змінити життя — від невдалої спроби самогубства аж до марихуани, — є такими, яких і варто було сподіватись від когось, хто настільки позбавлений величі, як він. Гадаю, через це я захоплююся ним ще дужче, бо він направду є шимпанзе, який хоче навчитися читати, бідакою, який буцається лобом об стіну, але ні в чому не переконується, і знову починає все спочатку.