Хулио Кортасар - Таємна зброя

Це як жити, ухопившись за громовідвід під час грози, і сподіватися, що нічого не станеться. Через чотири чи п’ять днів я здибав у «Дюпоні», що в Латинському кварталі, Арта Букайю, і він одразу ж, закотивши очі, розказав мені погані новини. У першу мить я відчув своєрідну сатисфакцію, і мені не залишається нічого іншого, як назвати її злорадною, бо я добре знав, що затишшя не може тривати довго. Але потім я подумав про наслідки, і через мою прихильність до Джонні у мене закрутило в животі. Тож я випив дві чарки коньяку, заки Арт описував мені, що сталося. Одним словом, нині по обіді Делоне організував сесію звукозапису, щоби представити новий квінтет: Джонні на чолі, Арт, Марсель Гавоті і два чудові хлопці з Парижа — піаніст і ударник. Усе мало розпочатися о третій, і в них був цілий день й частина ночі, щоб розігрітися і записати кілька речей. І що ж сталося? А◦сталося те, що Джонні, по-перше, приходить о п’ятій, коли Делоне вже кипить з нетерплячки, а потім, гепнувши в крісло, каже, що погано почувається і прийшов тільки для того, щоб не псувати хлопцям день, але грати йому зовсім не хочеться.

— Ми з Марселем намагались умовити його трохи відпочити, та він знай торочив про невідь-які поля з урнами, які десь побачив, він довбав про ті урни пів години. Урешті став витягати купи листя, яке назбирав в якомусь парку і сховав до кишень. У результаті підлога в студії стала нагадувати ботанічний сад, службовці ходили туди-сюди злі, як пси, а ми при тому нічого не записували. Зауваж, що звукорежисер просидів, курячи, в своїй кабінці три години, а в Парижі для звукорежисера це багато…

— Нарешті Марсель переконав Джонні, що краще спробувати, і вони вдвох почали грати, а ми потроху їм акомпанували — радше для того, щоб розігнати нудьгу від байдикування. Ще раніше я помітив, що Джонніну праву руку зводить судомою, і коли він став грати, на нього було страшно дивитися, повір. Обличчя сіре, час від часу ним трусило, як у лихоманці, от-от звалиться на підлогу. Аж тут Джонні ричить, поволі обводить усіх нас поглядом і питає, на що ми чекаємо, щоби почати грати Amorous . Ну, ти знаєш, ту тему з «Аламо». Що ж, Делоне робить технікові знак, ми вступаємо, як треба, а Джонні розставляє ноги, немов стоїть на човні, котрий гойдається, і починає грати так, як я зроду не чув, присягаюсь. І так три хвилини, доки раптом не видає зойк, здатний зруйнувати саму небесну гармонію, і йде в куток, покинувши нас посеред теми, яку ми дограли, як змогли.

— Та це було ще не найгірше. Коли ми закінчили, Джонні сказав, що все вийшло збіса погано і цей запис нікуди не годиться. Певна річ, і Делоне, і ми пропустили це мимо вух, бо попри всі вади Джонніне соло вартувало тисячі тих, які чуєш щодня. Це було щось особливе, я не можу тобі пояснити… Ти сам почуєш і зрозумієш, чому ні Делоне, ні техніки навіть гадки не мали знищувати запис. Проте Джонні наполягав, як божевільний, погрожував розбити вікна у їхній кабінці, якщо вони не доведуть, що запис стерто. Урешті звукорежисер показав йому що трапило під руку і переконав його, тоді Джонні запропонував записати Streptomicyne , який вийшов значно краще і водночас значно гірше. Я◦хочу сказати, що це вийшов бездоганний і рівний запис, та в ньому немає того неймовірного пасажу, який Джонні зіграв в Amorous .

Зітхнувши, Арт допив своє пиво і понуро глянув на мене. Я◦запитав, що Джонні робив потому, і Арт сказав, що до смерті набриднувши усім своїми історіями про листя і поля з урнами, Джонні відмовився далі грати й насилу вийшов зі студії. Марсель відібрав у нього саксофон, аби він знову не загубив чи розтоптав його, й удвох з хлопцем-французом вони попідруки допровадили Джонні до готелю.

Що я можу зробити? Хіба що тут же його провідати. Та в кожному разі я відклав це на завтра. А◦на ранок здибав ім’я Джонні у кримінальній хроніці в газеті «Фігаро», бо уночі він, схоже, підпалив свою кімнату в готелі і бігав голяка коридорами. Ні він, ні Деде не постраждали, але Джонні перебуває в лікарні під наглядом. Я◦показав замітку своїй дружині, щоб підбадьорити її в її одужанні, й одразу ж подався до лікарні, де моє посвідчення журналіста нічим мені не прислужилося. Вдалося дізнатись тільки те, що Джонні марить і що в його нутрі така кількість марихуани, якої досить, аби довести до божевілля десяток людей. Бідолашна Деде виявилась неспроможною опиратись, переконати його не курити. Усі Джонніні жінки врешті стають його спільницями, і я на сто відсотків впевнений, що наркотики йому дала маркіза.