Джозеф Киплинг - Кім

Лама зовсім не підводив очей. Він не помітив ані лихваря, який поспішав на вислозадому поні по свої здирницькі заробітки, ані зграйки галайкуватих, низькоголосих туземних солдатиків, які й у відпустці ходили військовою шерегою, тішилися, що позбулися бриджів, і говорили найогидніші речі найдостойнішим з-поміж зустрічних жінок. Він не помітив навіть продавця води з Гангу, а Кім сподівався, що Лама купить бодай пляшечку цієї дорогоцінної рідини. Але той втупився у землю і йшов неухильно година за годиною; його душа перебувала в іншому місці. Натомість Кім був на сьомому небі від радощів. Великий Шлях у цьому місці проходив по насипу, який захищав від повеней, що сходили взимку з передгір’я; тож вони йшли по величному коридору, споглядаючи всю Індію, чиї простори розгорталися ліворуч і праворуч. Гарно було роздивлятися, як поволі повзуть путівцями мажі, повні зерна та бавовни, запряжені часом кількома парами волів: рип коліс чутно було за милю, вони наближалися, з галасом і вигуками підіймаючись по крутосхилу, і викочували на твердий шлях під лайливий перегук візників. Так само хороше було дивитися на людей, які маленькими барвистими купками — червоними, синіми, рожевими, білими, шафрановими — розкочувалися з дороги у бік своїх сіл, ділилися на ще менші, і вже по двоє-троє котилися далі по рівнині. Кім відчував ці речі, а оскільки йому бракувало слів, щоб описати свої почуття, то він задовольнявся тим, що купував очищену цукрову тростину і смаковито спльовував серцевинку під ноги. Лама тільки нюхав тютюн час від часу, тож Кім кінець кінцем не стерпів:

— Добра ця земля — земля на півдні! — сказав він. — Повітря добре, вода добра. Еге?

— І всі вони прив’язані до Колеса, — відказав Лама. — Прив’язані від роду до роду, і жодному з них не буде вказано Шлях, — Лама зворухнувся і повернувся у цей світ.

— А тепер ми пройшли виснажливий шлях, — вів далі Кім. — Звісно, ми скоро прийдемо до якогось парао [місце відпочинку]. Там і пристанемо? Глянь, сонце вже низько.

— Хто нас прийме на цей вечір?

— Хтось та прийме. У цій країні повно добрих людей. Крім того, — він понизив голос до шепоту, — в нас є гроші.

Натовп густішав у міру того, як вони наближалися до місця відпочинку, що знаменувало кінець денного шляху. Низка яток, де продають дуже просту їжу і тютюн, дровітня, поліцейська дільниця, криниця, кінський жолоб, кілька дерев і витоптана місцина під ними, поцяткована чорними кружалами попелу від старих вогнищ — ото й усе, що знаменує собою парао на Великому Шляху, якщо відкинути однаково голоднющих жебраків і ворон.

Тим часом сонце вганяло широкі золоті спиці у нижні гілки мангових дерев; довгохвості папуги та голуби поверталися додому сотнями; балакучі «сім сестер» із сіренькими спинками торочили про денні пригоди, вештаючись по двоє-троє взад і вперед майже під ногами у подорожніх; а вовтузіння та бійки у гіллі свідчили, що кажани готові вирушати на нічну варту. Світло враз зіщулилося в одній точці, забарвивши на мить обличчя й колеса возів, і бичачі роги у червону, як кров, барву. Тоді запала ніч, міняючи дотик повітря, вкриваючи край низьким вечірнім туманом, немов блакитним серпанком, легким, як павутинка, і несучи гострі й виразні запахи деревного диму та худоби, і гарний дух пшеничних перепічок, спечених у попелі. Вечірній патруль квапливо вийшов із поліцейської станції зі значущими кахиканнями та повторними настановами; червона жарина деревного вугілля миготіла обіч дороги у чашці візникової хукки [кальян], а Кімові очі тимчасом механічно споглядали останній проблиск сонця на мідних щипцях.

Життя парао було дуже схожим на життя караван-сараїв у Кашмірі, тільки у зменшених масштабах. Кім поринув у щасливий азіатський хаос, який, якщо ви тільки дасте йому час, принесе вам усе, що потрібно простій людині.

Бажань у нього було небагато. Оскільки Лама не мав кастових докорів сумління, то їм би згодилася уже готова їжа з найближчої ятки, але заради форсу Кім купив кілька сухих пляцків із кізяку для вогнища. Довкола поміж вогниками багать вешталися чоловіки, гукаючи про олію, чи зерно, чи солодощі, чи тютюн, штовхаючи один одного у черзі до криниці; серед чоловічих голосів із запнутих віконець візків долинали виски і хихотіння жінок, яким заборонялося показувати обличчя.

Тепер освічені тубільці дотримуються думки, що коли їхнє жіноцтво кудись їде (а мандрують вони чимало), то краще відвезти їх швидко по залізниці в окремому зачиненому купе; і цей звичай поширюється. Але завжди є старовіри, що дотримуються прабатьківських звичаїв, і до всього того завжди є старі жінки, ще затятіші від чоловіків, які наприкінці своїх днів їдуть на прощу. Зів’ялі та непривабливі, вони не проти за певних обставин трохи відхилити запинало. Після довгого відмежування, упродовж якого вони чудово давали лад тисячам справ зовнішнього світу, такі втішаються суєтою і переполохом у відкритій дорозі, збіговиськами біля святинь і нескінченними можливостями попліткувати із собі подібними вдовицями. Не одна багатостраждальна сім’я радіє, коли гостроязика та свавільна стара паніматка розважається мандрівкою Індією в такий спосіб, адже паломництво — богоугодна справа. Відтак по всій Індії — і в найвіддаленіших місцях, і в найбільш людних, ви знайдете гурт сивих слуг, які про людське око опікуються старою пані, сяк-так заслоненою завісками у двоколісному возикові, запряженому волами. Такі люди поводяться статечно та стримано, тож коли європеєць або тубілець із вищої касти опиниться поруч, вони притьмом огорнуть свою підопічну всіма можливими пересторогами. Але при звичайній випадковій зустрічі під час паломництва жодних застережних заходів не вживається. Старенька, зрештою, теж людина, і живе, щоб дивитися на життя.