Джозеф Конрад - Серце пітьми

Я й зеленого поняття не мав, чому раптом у цього агента прокинулася така приязнь до мене, але, поки ми базікали, мені раптом спало на думку, що йому щось потрібно, — він мене «промацує». Розмовляючи, хлопець раз по раз згадував Європу, людей, яких я, на його думку, мав би знати, і ставив навідні запитання щодо моїх зв’язків, про місто-побілений-гріб тощо. І тоді його оченята блищали від допитливості, мовби кружальця слюди, хоча він і намагався триматися зверхньо.

Спершу я був приголомшений, але невдовзі мені теж стало цікаво, щó ж саме хоче він од мене дізнатися. Я і гадки не мав, чого він так мудрує, бо не знав нічого, що б вартувало таких зусиль. Проте я насолоджувався тим, як він боровся сам із собою, випитуючи мене, хоча насправді мені теж було зле після тривалих мандрів, а голова була забита думками про той казус із пароплавом. Найпевніше, цей дивак мав мене за якогось безсоромного шахрая. Нарешті терпець йому увірвався і, щоби приховати свій гнів, він позіхнув. Я підвівся. І тієї ж миті помітив маленький ескіз олійними фарбами на тонкій дошці, на якому загорнута в покривала жінка із зав’язаними очима несла запалений смолоскип. Тло було темне, майже чорне. Жінка рухалася статечно, і щось лиховісне було в її обличчі, освітленому тим смолоскипом. Я прикипів до неї поглядом, а мій новий приятель чемно став біля мене, тримаючи півпінтову [27] Пінта — традиційна англійська міра, що приблизно відповідає 0,57 літра; в наш час використовується при роздрібному продажу для визначення об’єму пива та сидру, рідше — молока. пляшку з-під шампанського (аптечний заспокійливий засіб) з устромленою в неї свічкою. На моє запитання він відказав, що цю картину намалював сам пан Курц на цій-таки станції рік з гаком тому, доки чекав оказії, щоби рушити до факторії [28] Так зазвичай називалися торгові поселення, які створювалися іноземцями на території чужої держави чи колонії. .

— Благаю, поясніть, хто ж він такий, цей пан Курц? — попросив я.

— Начальник Внутрішньої станції, — кинув агент, дивлячись убік.

— Красно дякую, — зі сміхом відповів я. — А ви, далебі, цегляр із Центральної станції. Це всі знають.

Той хвилю помовчав, а згодом сказав:

— Курц — це якесь диво. Він посланець милосердя, науки, прогресу й ще бозна-чого. Щоби провадити справу, — мій співрозмовник ні з того ні з сього заходився декламувати, — довірену нам Європою, потрібно мати великий розум, чуйне серце і бути відданим єдиній меті.

— Хто таке сказав? — запитав я.

— Багато хто, — відповів він. — Про це навіть пишуть! І от Він прийшов сюди — виняткова особистість, як ви, певно, знаєте…

— Звідки мені знати? — здивовано перебив його я.

Однак агент не звернув на це уваги.

— Так-так. Сьогодні він очолює найкращу станцію, а за рік стане помічником начальника, а ще років за два… Але, гадаю, вам відомо, ким він стане років за два. Ви ж належите до цієї нової спілки — спілки доброчестя. Люди, які особисто направили його сюди, рекомендували і вас. О, не заперечуйте. Я ж не сліпий!

І мене осяяло. Впливові знайомі моєї славної тітоньки справили несподіване враження на цього парубка. Я мало не розреготався.

— Ви читаєте таємну кореспонденцію компанії? — запитав я, стримавшись.

А він — ані гугу. От комедія!

— Коли пан Курц стане начальником усіх станцій, — суворо продовжив я, — з цією перевагою вам доведеться попрощатися.

Та зненацька мій приятель задмухав свічку, і ми вийшли з оселі. На небо викотився місяць. Віддалік мляво сновигали чорні тіні, поливаючи водою згарище, яке шипіло й пускало пару, блискучу в місячному світлі. Звідкись долинав стогін побитого негра.

— Ну й реве ця скотиняка! — вигукнув моторний молодий вусань, який раптом вигулькнув біля нас. — Так йому і треба! Злочин… покарання… бац! Жорстоко? Так, жорстоко. Але це єдиний спосіб. Це покладе край будь-яким пожежам у майбутньому. Я щойно казав про це начальникові… — він помітив мого супутника й одразу ж сторопів. — Ви ще не спите? — пробурмотів із рабською ввічливістю. — Ну звісно ж! Це так природно… Атож! Небезпека, хвилювання…

Потім він знову зник. А я пішов до річки. Мій приятель подався за мною, уїдливо шиплячи мені у вухо:

— Збіговисько придурків! Щоб йому…

На наших очах юрмилися подорожні — жестикулювали, сперечалися. Дехто з них і досі тримав у руках свої ціпки. Гадаю, вони й спали з ними. За огорожею у місячному світлі бовванів ліс, наче якась потороча. Заглушаючи його тихе шелестіння й звуки, що наповнювали жалюгідний двір, мовчання цієї землі оселялося в моєму серці — її таємниця, її велич і дивовижна реальність її прихованого життя. Десь неподалік знову ледве чутно застогнав побитий негр, а потім зітхнув так глибоко, що я вирішив забратися геть, але відчув, як чиясь рука просунулася під мою руку.