Эмиль Золя - Черево Парижа

— Аякже, аякже, я бачила мадам Леонс,— повторила стара.— Вчора ми з нею пили каву... І застала я її тяжко засмученою. Пан Гавар, здається, тепер щовечора повертається не раніше першої години. У неділю вона навіть носила йому бульйон до його кімнати, помітивши, що він має дуже поганий вигляд.

— Е, вона знає, що робить,— відказала мадам Лекер, бо її дуже турбувало таке ніжне піклування воротарки.

Мадмуазель Саже визнала за потрібне заступитися за свою приятельку:

— Ні, вибачайте, ви помиляєтесь... Мадам Леонс вища за своє становище. Це жінка цілком пристойна... Боже ти мій, якби вона хотіла погріти собі руки коло пана Гавара, то їй тільки треба було б нахилитись! Я чула, що в нього все валяється... Про це я й хотіла, власне, з вами поговорити. Але нікому ні словечка, чуєте? Я вам кажу це по секрету.

Тітка з небогою заприсяглися всіма богами, що будуть німі, як риба. Вони повитягали шиї і приготувалися слухати. Тоді стара дівуля урочисто почала:

— Отже, знайте, що пан Гавар з деякого часу має зовсім розгублений вигляд... Він накупив зброї, великий пістолет, що розбирається, розумієте? Мадам Леонс каже, що це просто жах: пістолет вічно лежить або на каміні, або на столі, вона навіть боїться порох витирати... Та це ще нічого, його гроші...

— Гроші! — підхопила мадам Лекер, в якої палали щоки.

— Так от, усі свої акції він тепер продав, і в нього в шафі лежить купа золота...

— Купа золота!—захоплено повторила Сар’єтта.

— Так, велика купа золота. Воно просто навалено на одній полиці. Аж очі ріже, як глянеш. Мадам Леонс мені розповідала, що якось вранці він відчинив перед нею цю шафу, так у неї очі заболіли від сяйва.

Знову настала пауза. Три жінки закліпали повіками, ніби побачили перед собою купу золота. Сар’єтта перша засміялась і промовила:

— Якби дядько віддав ці гроші мені, ото б ми з Жюлем натішилися... Все б у ліжку валялись і вимагали б різних закусок із ресторану.

Мадам Лекер була наче приголомшена цією звісткою про золото, що так і стояло в неї перед очима, її аж корчило від заздрості. Нарешті вона піднесла худі руки з вузлуватими пальцями, з рештками масла на нігтях, і тільки пробурмотіла в смертельній тузі:

— Ні, краще й не думати; надто це боляче!

— Але на випадок якогось лиха весь капітал залишиться вам,— зауважила мадмуазель Саже.— Я на вашому місці пильнувала б своїх інтересів... Розумієте? Цей пістолет не віщує нічого доброго. Пана Гавара збивають з пантелику. Все це погано скінчиться.

Вони знову повернулися до Флорана й стали розривати його на куски з подвійною люттю. Далі кумасі, не поспішаючи, почали обмірковувати, куди можуть завести його з Гаваром ці огидні витівки. Напевне, дуже далеко, якщо продовжуватимуть базікати. Тут приятельки заприсягнулися, що кожна з них не пустить ані пари з уст; хоч цей поганий Флоран не заслуговує на будь-яке милосердя, проте треба вигородити гідного пана Гавара за всяку ціну, бо інакше він може дуже постраждати. Жінки встали; мадмуазель Саже зібралася йти.

— І все ж якщо трапиться якесь лихо,— запитала торговка маслом,— то як ви думаєте, на мадам Леонс можна покластися? Адже ключі від шафи, мабуть, у неї?

— Ну, цього вже я не можу вам сказати,— відповіла стара.— Я вважаю її дуже чесною жінкою, та хто його знає, бувають різні обставини... Одно слово, я вас попередила, а далі вже ваша справа.

Три плетухи стояли, прощаючись, серед гострих запахів сиру. На цю годину всі сири подали свій голос. То була какофонія смердючих випарів, починаючи від вареного місива, швейцарського та голландського сирів, і кінчаючи лужною гостротою оліве. Чути було глухе хрипіння кантала, честера, козиних сирів, що нагадували низькі басові голоси, серед яких виділялися уривчастими нотами тонкі, несподівані струмені невшателя, труа та мондора. Потім усі ці випари сирів — пор-салю, лімбурзького, жероме, мароля, ліваро, понлевека,— починали переплітатися, нагромаджувались один на один, згущалися, потроху зміщувались і вибухали смородом. Запахи то розходилися, то зливалися в загальному хорі; вже не можна було відрізнити запахів окремого сиру, від них паморочилося в голові, нудило, перехоплювало подих. І здавалося, що це брудні слова мадам Лекер і мадмуазель Саже отруювали повітря.

— Дуже вам вдячна,— сказала торговка маслом.— Чуєте, якщо я коли-небудь забагатію, то не забуду вас.

Проте стара не поспішала йти. Вона взяла звичайний сир, покрутила його і поклала назад на мармуровий стіл питаючи, що він коштує.