Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

Завдяки цьому ненастанному пильнуванню в перші роки Марія Антуанетта була вбережена від найбільшого лиха — від власної невтримності. Інший, потужніший дух, великий і прозірливий розум її матері думав за неї, непохитна розважність пильнувала над її легковажністю. Імператриця, занадто рано віддавши юність Марії Антуанетти в жертву державним інтересам, уже як мати тисячами турбот намагалася спокутувати свою провину.

Добросерда, лагідна й занадто ледача, щоб мислити, Марія Антуанетта, властиво, ще дитя, до всіх навколишніх ставиться прихильно. Вона любить свого набутого шлюбом дідуся, Людовіка XV, що пестливо поляскує її, більш-менш порозумілась із старими паннами й «пані Етикет», щиро вірить своєму доброму сповідникові Вермону, по-дитячому шанує й прихиляється до розважливого й дружнього до неї приятеля своєї матері, посла Мерсі. Але ж, але ж усе це дорослі люди, всі серйозні й розважні, врочисті й поважні, а їй, п’ятнадцятирічній, дуже б хотілося простосердої приязні, щирих веселощів; вона хоче мати товари­ство для гри, а не самих учителів, наглядачів та порадників — молодість прагне молодості. Але з ким розважатись у цім нелюдськім і пишнім домі з холодного мармуру? За віком найкращим товаришем для гри міг бути, звичайно, її власний чоловік, на якийсь там рік старший за неї. Але насуплений, засоромлений, а від сорому навіть брутальний, цей безпорадний хлопчак уникає будь-якої близькості зі своєю молодою дружиною; до того ж у нього найменшого бажання не було одружуватись так рано, і чимало минуло часу, перш ніж він узагалі став хоч трохи люб’язний із цим чужим дівчиськом. Отож залишалися тільки менші чоловікові брати, граф Прованський і граф д’Артуа: першому було чотирнадцять, другому — тринадцять років. З ними Марія Антуанетта часом грається й пустує, вони поназбирували костюмів і влаштовують потайний театр, та все миттю ховають, як надійде «пані Етикет»: не годиться, щоб дофіну хапали за руку під час гри! Цій грайливій дитині тільки б тішитись, аби мати хоч якусь розвагу; то вона просить посла, щоб їй прислали з Відня собачку, «un chien Mops» [23] Песика мопса ( франц. ). , то безжальна гувернантка виявляє, що спадкоємиця французького трону — який жах! — привела в покої двох малих дітей якоїсь прислужниці і, не дбаючи про свої гарні сукні, повзає й вовтузиться з ними на підлозі. Від першої до останньої години повстає волелюбна натура Марії Антуанетти проти неприродності цього здобутого шлюбом світу, проти манірної патетичності корсетів і кринолінів. Легка й нескута віденка завжди почувала себе чужинкою в пишнім тисячовіконнім Версальськім палаці.

«Не втручайся в політику, не берися до чужого діла», — вже від самого початку весь час нагадує доньці Марія Терезія — непотрібні, зрештою, застороги, бо для юної Марії Антуанетти щось важать на землі тільки власні втіхи. Все, що потребує ґрунтовного вивчення чи тривалих роздумів, невимовно знуджує молоду, самозакохану жінку — і в дріб’язкову, жалюгідну війну інтриг, яка при дворі Людовіка XV заступила високу державну політику його поперед­ників, вже в перші роки по приїзді Марію Антуанетту втягнули цілком усупереч її волі. Версаль був поділений на дві партії ще тоді, як вона приїхала. Королева давно вже померла, і перша жіноча роль і відповідна влада належала по праву трьом королевим донькам. Але незграбні, вузьколобі й дріб’язкові інтриганки й святенниці не вміють ніяк інакше скористатися своїм становищем, як тільки сідати на передні лави в церкві і першими виступати на прийомах. Засидівшись у дівках, нудні й озлоблені, вони не мають жодного впливу на свого батечка-короля, а той лише дбає про грубі, ба навіть щонайгрубші плотські втіхи. Оскільки в них нема ніякої влади, ніякого впливу і ніяких посад для роздачі, то ніхто, навіть найменші двірські лакузи не запобігають їхньої ласки, а ввесь блиск, уся честь припадає саме тій, що ніякої честі й не має: останній королевій коханці пані Дюбаррі. Піднявшись із суспільного дна, живши бозна-як і де, і, якщо вірити чуткам, по дорозі до королівської спальні, давши гак у публічний дім, вона, щоб хоч про людське око мати право доступитися до двору, змушує свого легкодухого любка купити їй шляхетного нареченого, графа Дюбаррі, надто вже зручного шлюбного чоловіка, котрий одразу ж після паперового весілля щез навіки. Та все ж його ім’я дало колишній шльондрі доступ до двору. Перед очима цілої Європи вдруге відбувся сміховинний і ганебний фарс: найхристиянніший король офіційно, немов незнайому шляхетну даму, показав і представив дворові свою всім добре знану фаворитку. Узаконена цим прийомом, коханка живе у великому палаці за три кімнати від покоїв обурених доньок, а для цього й зроблені сходи ведуть від неї в покої короля. Своїм власним, надто вже досвідченим тілом і ще незайманою плоттю гарненьких поступливих дівчат, даючи їх на втіху давньому ласунові, вона тримає в цілковитій покорі Людовіка XV, що під старість зробився вельми хтивий. Тільки в її салоні можна здобути ласку короля. І, зрозуміло, тиснуться туди всі придворні, бо ж там наділяють владою; в її передпокої шанобливо товпляться посли всіх земних володарів, князі й королі шлють їй дарунки. Вона може усунути міністра, надати посаду, звеліти збудувати замок, запустити руку в королівську скарбницю; на її розгодованій шиї полискують важкі діаманти, на руках іскряться величезні персні, а до них шанобливо припадають усі кардинали, герцоги й лакузи — поверх її пишних буруватих кіс сяє невидимий обручик корони.