Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Солдати кажуть: роззувшись ловкіше, — сказав капітан Тушин, усміхаючись і ніяковіючи, видно, бажаючи зі свого незручного становища «перейти на жартівливий тон.

Але ще він не доказав, як відчув, що жарт його не прийнятий і не вийшов. Він збентежився.

— Звольте рушати, — сказав штаб-офіцер, намагаючись дотримати серйозності.

Князь Андрій ще раз глянув на маленьку постать артилериста. В ній було щось особливе, зовсім не військове, трохи комічне, але надзвичайно привабливе.

Штаб-офіцер і князь Андрій посідали на коней і поїхали далі.

Виїхавши за село, безперестанно обминаючи і зустрічаючи прохожих солдатів, офіцерів різних команд, вони побачили ліворуч червоні од свіжої, щойно перекопаної глини, будовані укріплення. Кілька батальйонів солдатів у самих сорочках, незважаючи на холодний вітер, як білі мурахи, копошилися на цих укріпленнях; з-за насипу не видно хто безперестанку викидав лопати червоної глини. Вони під'їхали до укріплення, оглянули його й поїхали далі. За самим укріпленням натрапили вони на кілька десятків солдатів, які, безперестанку зміняючись, збігали з укріплення. Вони мусили затулити носа й пустити коней риссю, щоб виїхати з цієї отруєної атмосфери.

— Voilà l'agrément des camps, monsieur le prince [302], — сказав черговий штаб-офіцер.

Вони виїхали на протилежну гору. З цієї гори вже видно було французів. Князь Андрій зупинився й почав роздивлятися.

— Ось тут наша батарея стоїть, — сказав штаб-офіцер, показуючи на найвищий пункт, — того самого дивака, що без чобіт сидів; звідти все видно: поїдьмо, князю.

— Щиро дякую, я тепер сам проїду, — сказав князь Андрій, бажаючи позбутися штаб-офіцера, — не турбуйтесь, будь ласка.

Штаб-офіцер відстав, і князь Андрій поїхав сам.

Чим далі просувався він вперед, ближче до ворога, тим більше ладу і веселості було у вигляді військ. Найбільше безладдя і зневіра були в тому обозі перед Цнаймом, що його об'їжджав князь Андрій вранці і що був за десять верст від французів. У Грунті теж почувалась якась тривога і страх перед чимсь. Але чим ближче під'їжджав князь Андрій до цепу французів, тим самовпевненішим ставав вигляд наших військ. Вистроєні в ряд, стояли в шинелях солдати, і фельдфебель і ротний розраховували людей, тикаючи пальцем у груди крайньому в рою солдатові і наказуючи йому піднімати руку; розсипані по всьому простору, солдати несли дрова та хмиз і будували курені, весело сміючись і перемовляючись; сидячи біля багать, одягнені й голі, сушили сорочки, онучі або лагодили чоботи й шинелі; юрмилися коло казанів і кашоварів. У одній роті обід був готовий, і солдати з жадібними обличчями дивилися на паруючі казани й чекали проби, яку в дерев'яній мисці підносив каптенармус офіцерові, що сидів на колоді проти свого куреня.

У другій, щасливішій роті, бо не в усіх була горілка, солдати, товплячись і по черзі підставляючи покришки манірок, стояли коло рябого плечистого фельдфебеля, який, нагинаючи барильце, наливав. Солдати з побожними обличчями підносили до рота манірки, перехиляли їх і, споліскуючи рота та втираючись рукавами шинелей, з повеселілими обличчями відходили від фельдфебеля. Всі обличчя були такі спокійні, неначе все відбувалося не на очах у ворога, перед боєм, де повинна була залишитись на місці принаймні половина загону, а неначе де-небудь на батьківщині перед спокійним постоєм. Проїхавши єгерський полк, урядах київських гренадерів, молодцюватих людей, заклопотаних тими ж мирними справами, князь Андрій недалеко від високого, відмінного від інших, куреня полкового командира, наїхав на стрій взводу гренадерів, перед якими лежав оголений чоловік. Два солдати тривали його, а два замахувалися гнучкими лозинами і рівномірно шмагали по оголеній спині. Караний неприродно кричав. Товстий майор ходив перед строєм і, не перестаючи і не зважаючи на крик, говорив:

— Солдатові ганебно красти, солдат повинен бути чесним, благородним і хоробрим, а коли у свого брата вкрав, то в ньому честі нема; це мерзотник. Ще, ще!

І все чутно було гнучкі удари і відчайдушний, але вдаваний крик.

— Ще, ще, — приказував майор.

Молодий офіцер, з виразом нерозуміння й болю на обличчі, відійшов від караного, оглядаючись запитально на проїжджого ад'ютанта.

Князь Андрій, виїхавши на передню лінію, поїхав по фронту. Цеп наш і ворожий стояли на лівому й на правому фланзі далеко один від одного, але посередині, в тому місці, де вранці проїжджали парламентери, цепи зійшлися так близько, що противники могли бачити обличчя один одного і перемовлятися між собою. Крім солдатів, що займали цеп у цьому місці, з того і з цього боку стояло багато цікавих, які, посміюючись, розглядали чудних і чужих для них ворогів.