Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Але що найгірше, панове, я виказую Курагіна: людина в нещасті, і з цього ось користується цей дон-Жуан, ця жахлива людина!

Князь Іполит лежав у вольтерівському кріслі, поклавши ноги через ручку. Він засміявся.

— Parlez-moi de ça [281], — сказав він.

— О, дон-Жуан! О, змія! — почулися голоси.

— Ви не знаєте, Волконський, — звернувся Білібін до князя Андрія, — що всі страхіття французької армії (я мало не сказав був — російської армії) — ніщо порівняно до того, що наробив між жінками цей мужчина.

— La femme est la compagne de l'homme [282], — промовив князь Іполит і став дивитися в лорнет на свої підняті ноги.

Білібін і наші розреготалися, дивлячись у вічі Іполитові. Князь Андрій бачив, що цей Іполит, якого він (мусив признатися) майже ревнував до своєї дружини, був блазнем у цьому товаристві.

— Ні, я повинен вгостити вас Курагіним, — сказав Білібін тихо до Волконського. — Він чудовий, коли розводиться про політику. Треба бачити цю поважність.

Він підсів до Іполита і, зібравши на лобі свої брижі, почав з ним розмову про політику. Князь Андрій та інші обступили обох.

— Le cabinet de Berlin ne peut pas exprimer un sentiment d'alliance, — почав Іполит, значущо оглядаючи всіх, — sans exprimer… comme dans sa dernière note… vous comprenez… vous comprenez… et puis si sa Majesté l'Empereur ne déroge pas au principe de notre alliance… [283]

— Attendez, je n'ai pas fini… — сказав він до князя Андрія, хапаючи його за руку. — Je suppose que l'intervention sera plus forte que la non-intervention. Et… — Він помовчав. — On ne pourra pas imputer à la fin de non-recevoir notre dépêche du 28 novembre. Voilà comment tout cela finira [284].

І він пустив руку Волконського, показуючи тим, що тепер він зовсім закінчив.

— Demosthènes, je te reconnais au caillou que tu as caché dans ta bouche d'orl [285]— сказав Білібін, у якого шапка волосся посунулась на голові від задоволення.

Усі засміялися. Іполит сміявся голосніше за всіх. Він, видно, мучився, задихався, але не міг стриматися від дикого сміху, що розтягав його завжди нерухоме обличчя.

— Ну, ось що, панове, — сказав Білібін, — Волконський мій гість у домі і тут, у Брюнні, і я хочу його вгостити, по моїй змозі, всіма радощами тутешнього життя. Якби ми були у Відні, це було б легко; але тут, dans ce vilain trou morave [286], це трудніше, і я прошу у всіх вас допомоги. Il faut lui faire les honneurs de Brünn [287]. Ви візьміть на себе театр, я — товариство, ви, Іполит, певна річ, — жінок.

— Треба йому показати Амелі, розкіш! — сказав один з наших, цілуючи пучки.

— Взагалі, цього кровожерного солдата, — сказав Білібін, — треба навернути до більш людяних поглядів.

— Навряд чи я скористаюся з вашої гостинності, панове, і тепер мені час їхати, — глянувши на годинник, сказав Волконський.

— Куди?

— До імператора.

— О, о! о!

— Ну, до побачення, Волконський! — До побачення, князю; приїжджайте ж обідати раніш, — загомоніли голоси. — Ми беремося за вас.

— Намагайтесь якнайбільше розхвалювати порядок у доставленні провіанту і маршрутів, коли будете розмовляти з імператором, — сказав Білібін, проводячи до передпокою Волконського.

— І хотів би хвалити, та не можу, скільки знаю, — усміхаючись, відповів Волконський.

— Ну, взагалі, якомога більше говоріть. Його пристрасть — аудієнції; а говорити сам він не любить і не вміє, як побачите.

На виході імператор Франц тільки пильно придивився до обличчя князя Андрія, який стояв у призначеному місці між австрійськими офіцерами, і кивнув йому своєю довгою головою. Але після виходу вчорашній флігель-ад'ютант чемно передав Волконському бажання імператора дати йому аудієнцію. Імператор Франц прийняв його, стоячи посеред кімнати. Перед початком розмови князя Андрія вразило те, що імператор ніби зніяковів, не знаючи, що сказати, й почервонів.

— Скажіть, коли почався бій? — спитав він квапливо.

Князь Андрій відповів. Після цього запитання йшли інші, такі ж прості запитання: «Чи здоровий Кутузов? Коли він виїхав з Кремса?» і т. ін. Імператор говорив з таким виразом, наче вся мета його полягала лише в тому, щоб поставити певну кількість запитань. А відповіді на ці запитання, як було надто очевидно, не могли цікавити його.

— О котрій годині почався бій? — спитав імператор.

— Не можу донести вашій величності, о котрій годині почався бій з фронту, але в Дюренштейні, де я перебував, військо почало атаку о шостій годині вечора, — сказав Волконський, жвавішаючи і при цій нагоді гадаючи, що йому пощастить представити вже готовий у його голові правдивий опис усього того, що він знав і бачив.

Та імператор усміхнувся й перебив його:

— Скільки миль?

— Звідки й куди, ваша величність?