Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Знайома павлоградцям, з високопіднятими плечима, постать Жеркова (він нещодавно вибув з їхнього полку) під'їхала до полкового командира. Жерков, після вигнання його з головного штабу, не залишився в полку, кажучи, що він не дурень устрою лямку тягти, коли він при штабі, нічого не роблячи, одержить нагород більше, і зумів улаштуватися ординарцем до князя Багратіона. Він приїхав до свого колишнього начальника з наказом від начальника ар'єргарду.

— Полковнику, — сказав він із своєю понурою серйозністю, звертаючись до ворога Ростова й оглядаючи товаришів, — наказано зупинитися, міст запалити.

— Хто наказано? — похмуро спитав полковник.

— Я вже й не знаю, полковнику, хто наказано , — серйозно відповів корнет, — а тільки мені князь наказав: «їдь і скажи полковникові, щоб гусари вернулися скоріше і щоб запалили міст».

Слідом за Жерковим до гусарського полковника під'їхав почтовий офіцер з тим самим наказом. Слідом за почтовим офіцером, на козацькому коні, який насилу ніс його галопом, під'їхав товстий Несвицький.

— Як же, полковнику, — кричав він ще на їзді, — я вам казав міст запалити, а тепер хтось перебрехав; там усі божеволіють, нічого не розбереш.

Полковник неквапливо зупинив полк і звернувся до Несвицького:

— Ви мені казали про горючі речовини, — промовив він, — а про те, щоб запалювати, ви мені нічого не казали.

— Та як же, батечку, — заговорив, зупинившись, Несвицький, скидаючи кашкета й розправляючи пухлою рукою мокре від поту волосся, — як же не казав, щоб міст запалити, коли горючі речовини поклали?

— Я вам не «батечко», пане штаб-офіцер, а ви мені не навали, щоб міст запалювайт! Я служба знаю, і мені у звичка наказ точно виконувайт. Ви сказали, міст запалят, а хто запалят, я святим духом не можу знайт…

— Ну, от завжди так, — махнувши рукою, сказав Несвицький. — Ти як тут? — звернувся він до Жеркова.

— Та з тим самим. Однак, ти відсирів, давай я тебе викручу.

— Ви сказали, пане штаб-офіцер… — говорив далі полковник ображеним тоном.

— Полковнику, — перебив почтовий офіцер, — треба поспішати, а то ворог підтягне гармати на картечний постріл.

Полковник мовчки подивився на почтового офіцера, на товстого штаб-офіцера, на Жеркова й насупився.

— Я буду міст запалювайт, — промовив він урочистим тоном, неначе казав цим, що, незважаючи на всі чинені йому неприємності, він усе ж зробить те, що треба.

Ударивши своїми довгими мускулистими ногами коня, ніби той був у всьому винен, полковник виїхав уперед і другому ескадронові, тому самому, в якому служив Ростов під командою Денисова, скомандував вернутися назад до мосту.

«Ну, так і є, — подумав Ростов, — він хоче випробувати мене!» Серце в нього стислося, і кров кинулася в обличчя. «Хай подивиться, чи боягуз я», — подумав він.

Знову на всіх веселих обличчях солдатів ескадрону з'явилася та серйозна риса, що була на них тоді, як вони стояли під ядрами. Ростов, не зводячи очей, дивився на свого ворога, полкового командира, бажаючи знайти на його обличчі потвердження своїх здогадок; але полковник ні разу не глянув на Ростова, а дивився, як завжди у строю, суворо й урочисто. Пролунала команда.

— Живо! Живо! — промовило біля нього кілька голосів.

Чіпляючись шаблями за поводи, дзенькаючи острогами і кваплячись, злазили гусари, самі не знаючи, що вони робитимуть. Гусари хрестилися. Ростов уже не дивився на полкового командира, — йому ніколи було. Він боявся, аж завмирало серце, так боявся, щоб часом йому не відстати від гусарів. Рука в нього тремтіла, коли він віддавав коня коноводові, і він почував, як, бухаючи, приливає кров до його серця. Денисов, відкидаючись назад, і щось вигукуючи, проїхав повз нього. Ростов нічого не бачив, крім гусарів, що бігли круг нього, зачіпляючись острогами і брязкаючи шаблями.

— Ноші! — вигукнув чийсь голос ззаду.

Ростов не подумав про те, що означає вимагання нош; він біг, намагаючись лише бути попереду всіх; але біля самого мосту він, не дивлячись під ноги, потрапив у в'язку, розмішану грязюку і, спіткнувшись, упав на руки. Його обминули інші.

— По обидвоє боки, ротмістр, — долинув до нього голос полкового командира, який, заїхавши вперед, став верхи недалеко від мосту з переможним і веселим виглядом.

Ростов, обтираючи забруднені руки об рейтузи, оглянувся на свого ворога і хотів бігти далі, гадаючи, що чим він далі добіжить, тим буде краще. Але Богданич, хоч і не дивився і не впізнав Ростова, крикнув до нього: