Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Між гарматами, на висоті, стояли спереду начальник ар'єргарду генерал і почтовий офіцер, розглядаючи в трубу місцевість. Трохи позаду сидів на хоботі гармати Несвицький, посланий від головнокомандуючого до ар'єргарду. Козак, що супроводжував Несвицького, подав сумочку і фляжку, і Несвицький частував офіцерів пиріжками та справжнім доппелькюмелем. Офіцери радісно оточували його, хто на колінах, хто сидячи по-турецькому на мокрій траві.

— Егеж, не дурний був цей австрійський князь, що тут замок збудував. Гарне місце. Чому ж ви не їсте, панове? — казав Несвицький.

— Красно дякую, князю, — відповів один з офіцерів, з задоволенням розмовляючи з таким важним штабним чиновником. — Чудове місце. Ми повз самий парк проходили, двох оленів бачили, і будинок який чудесний!

— Подивіться, князю, — сказав другий, якому дуже хотілося взяти ще пиріжка, та совісно було, і який тому вдавав, що він оглядає місцевість, — подивіться-но, вже забрались туди наші піхотні. Он там, на лужку, за селом, троє тягнуть щось. Вони проберуть цей палац, — сказав він з очевидним схваленням.

— Авжеж, авжеж, — сказав Несвицький. — Ні, а чого б я бажав, — додав він, прожовуючи пиріжок у своєму красивому вологому роті, — то це он туди забратися.

Він показав на монастир з вежами, що бовванів на горі. Він усміхнувся, очі в нього звузились і засвітилися.

— Адже хороше б, панове!

Офіцери засміялися.

— Хоч би полякати цих черничок. Італійки, кажуть, є молоденькі. Далебі, п'ять років життя віддав би!

— Їм же й нудно, — сміючись, сказав офіцер, який був сміливішим.

Тимчасом почтовий офіцер, стоячи спереду, показував щось генералові; генерал дивився в підзорну трубку.

— Ну, так і є, так і є, — сердито сказав генерал, опускаючи трубку від очей і знизуючи плечима, — так і є, битимуть по переправі. І чого вони там баряться?

На тому боці неозброєним оком видно було ворога і його батарею, з якої показався молочно-білий димок. Слідом за димком пролунав далекий постріл, і видно було, як наші війська заспішили на переправу.

Несвицький крекнув, підвівся і, усміхаючись, підійшов до генерала.

— Чи не бажаєте перекусити, ваше превосходительство? — промовив він.

— Негаразд діло, — сказав генерал, не відповідаючи йому, — забарились наші.

— Чи не поїхати, ваше превосходительство? — сказав Несвицький.

— Так, поїдьте, будь ласка, — сказав генерал, повторюючи те, що вже раз докладно було наказано, — і скажіть гусарам, щоб вони останніми перейшли й запалили міст, як я наказував, та щоб горючі матеріали на мосту ще оглянути.

— Дуже добре, — відповів Несвицький.

Він гукнув козака з конем, наказав забрати сумочку та фляжку і легко перекинув своє важке тіло на сідло.

— Далебі, заїду до черничок, — сказав він до офіцерів, що з усмішкою дивились на нього, і поїхав в'юнкою стежкою з гори.

— Ну-бо, куди донесе, капітане, трахніть-но! — сказав генерал, звертаючись до артилериста. — Забавтеся з нудьги.

— Обслуга, до гармат! — скомандував офіцер, і через хвилину весело вибігли від вогнищ артилеристи й зарядили.

— Перша! — пролунала команда.

Спритно відскочив 1-й номер. Металічно, оглушуючи, задзвеніла гармата, і через голови всіх наших, під горою, зі свистом перелетіла граната і, далеко не долетівши до ворога, димком показала місце свого падіння й лопнула.

Обличчя в солдатів та офіцерів повеселішали при цьому звукові; усі повставали і почали спостерігати видні, як на долоні, рухи наших військ — унизу і рухи ворога, який наближався — спереду. Сонце в ту ж хвилину зовсім вийшло з-за хмар, і цей красивий звук самотнього пострілу злився з блиском яскравого сонця в одно бадьоре й веселе враження.

Над мостом уже пролетіли два ворожих ядра, і на мосту була тиснява. На середині мосту, злізши з коня, припертий своїм товстим тілом до поручнів, стояв князь Несвицький. Він, сміючись, оглядався назад на свого козака, який з двома Кіньми на поводі стояв за кілька кроків позад нього. Тільки-но князь Несвицький хотів рушити вперед, як знову солдати й повозки напирали на нього і знову притискали його до поручнів, і йому нічого не залишалося, як усміхатись.

— Ото, який-бо ти, братіку мій! — казав козак фурштатському солдатові з повозкою, що напирав на піхоту, яка товпилася біля самих коліс і коней, — от який ти! Нема, щоб зачекати: бачиш, генералові проїхати.

Та фурштат, не зважаючи на найменування генерала, кричав на солдатів, що загороджували йому дорогу: