Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Несвицький і Жерков були такі здивовані з цього спалаху, що мовчки, витріщивши очі, дивились на Волконського.

— Що ж, я поздоровив тільки, — сказав Жерков.

— Я не жартую з вами, звольте мовчати! — крикнув Волконський і, взявши за руку Несвицького, пішов від Жеркова, який не знав, що відповісти.

— Ну, що ти, братіку, — заспокоюючи, сказав Несвицький.

— Як що? — заговорив князь Андрій, зупиняючись од хвилювання. — Та ти зрозумій, що ми — або офіцери, які служать своєму цареві й батьківщині і радіють із спільного успіху і печаляться спільною невдачею, або ми лакеї, яким нема діла до панської справи. Quarante milles hommes massacrés et l'armée de nos alliés détruite, et vous trouvez là le mot pour rire, — сказав він, наче цією французькою фразою закріплюючи свою думку. — C'est bien pour un garçon de rien, comme cet individu, dont vous avez fait un ami, mais pas pour vous, pas pour vous [252]. Хлопчиськам лише можна так забавлятися, — додав князь Андрій по-російському, вимовляючи це слово з французьким акцентом, помітивши, що Жерков міг ще чути його.

Він зачекав, чи не відповість чого корнет. Але корнет повернувся і вийшов з коридор а.

Гусарський Павлоградський полк стояв за дві милі від Браунау. Ескадрон, у якому служив юнкером Микола Ростов, розташований був у німецькому селі Зальценек. Ескадронному командирові, ротмістру Денисову, відомому цілій кавалерійській дивізії під іменем Васьки Денисова, було приділено найкращу квартиру в селі. Юнкер Ростов з того самого часу, як він наздогнав полк у Польщі, жив разом з ескадронним командиром.

11 жовтня, того самого дня, коли в головній квартирі все було піднято на ноги звісткою про поразку Мака, в штабі ескадрону похідне життя точилося спокійно, як і раніш. Денисов, програвши цілу ніч у карти, ще не приходив додому, коли Ростов, рано-вранці, верхи, повернувся з фуражировки. Ростов у юнкерському мундирі під'їхав до ганку, штовхнув коня, гнучким молодим жестом скинув ногу, постояв на стремені, ніби не бажаючи розстатися з конем, нарешті, зіскочив і гукнув вістового.

— А, Бондаренко, друже милий, — промовив він до гусара, який кинувся прожогом до його коня. — Виводи, голубе, — сказав він з тією братською веселою ніжністю, з якою обходяться з усіма хороші молоді люди, коли вони щасливі.

— Слухаю, ваше сіятельство, — відповів хохол, весело струшуючи головою.

— Гляди ж, виводи добре!

Другий гусар кинувся теж до коня, але Бондаренко вже перекинув поводи трензеля. Видно було, що юнкер добре давав на горілку і що прислужитись йому було вигідно. Ростов погладив коня по шиї, потім по крупу й зупинився на ганку.

«Хороше! Такий буде кінь!» — сказав він сам до себе і, усміхаючись і притримуючи шаблю, збіг на ганок, подзенькуючи острогами. Господар-німець, у фуфайці і в ковпаку, з вилами, якими він вичищав гній, виглянув з коровні. Обличчя в німця раптом просвітліло, як тільки він побачив Ростова. Він весело усміхнувся й підморгнув: «Schôn, gut Morgen! Schôn, gut Morgen!» [253]— повторював він, видно, маючи задоволення у вітанні молодика.

— Schon fleissig! [254]— сказав Ростов усе з тією ж радісною братською усмішкою, що не сходила з його збудженого обличчя. — Hoch Oestreicher! Hoch Russen! Kaiser Alexander hochl [255]— звернувся він до німця, повторюючи слова, які часто казав німець-господар.

Німець засміявся, вийшов зовсім з дверей коровні, зірвав ковпак і, махнувши ним над головою, вигукнув:

— Und die ganze Welt hoch! [256]

Ростов сам махнув кашкетом над головою так само, як німець і, сміючись, крикнув: «Und Vivat die ganze Welt!» [256]Хоч не було ніякої причини для особливої радості ні в німця, що вичищав свою коровню, ні в Ростова, який їздив із взводом по сіно, — ці двоє людей з щасливим захватом і братською любов'ю подивилися один на одного, потрясли головами на знак взаємної приязні і усміхаючись розійшлися — німець до коровні, а Ростов до хати, яку займав з Денисовим.

— Як там пан? — спитав він Лаврушку, відомого цілому полкові крутія-лакея Денисова.

— З вечора не були. Певно, програлися, — відповів Лаврушка. — Вже я знаю, коли виграють, рано прийдуть хвалитися, а коли до ранку нема, значить, продулися, — сердиті прийдуть. Кави накажете?

— Давай, давай.

Через десять хвилин Лаврушка приніс каву.

— Ідуть! — сказав він, — тепер біда.

Ростов заглянув у вікно і побачив Денисова, який повертався додому. Денисов був маленький чоловічина з червоним обличчям, з блискучими чорними очима, з чорними скуйовдженими вусами й волоссям. На ньому був розстебнутий ментик, спущені у зборках широкі чикчири, і на потилицю була надіта зім'ята гусарська шапочка. Він понуро, опустивши голову, наближався до ганку.