Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Полк розібрався ротами й вирушив до призначених квартир недалеко від Браунау, де сподівався взутися, одягтися й відпочити після важких переходів.

— Ви на мене не в претензії, Прохоре Гнатовичу? — спитав полковий командир, об'їжджаючи третю роту, що просувалася до місця, і під'їжджаючи до капітана Тимохіна, який ішов попереду роти. Обличчя полкового командира виявляло після щасливо відбутого огляду невгамовну радість. — Служба царська… не можна… іноді в строю обірвеш… Сам попрошу пробачення перший, ви мене знаєте… Дуже дякував! — І він простягнув руку ротному.

— Годі-бо, генерале, та чи смію ж я! — відповів капітан, червоніючи носом, усміхаючись і відкриваючи усмішкою недостачу двох передніх зубів, вибитих прикладом під Ізмаїлом.

— Та панові Долохову перекажіть, що я його не забуду, щоб він був спокійний. Та скажіть, будь ласка, я все хотів спитати, що він, як тримає себе? І все…

— По службі дуже справний, ваше превосходительство… але характер… — сказав Тимохін.

— А що, що характер? — спитав полковий командир.

— Находить, ваше превосходительство, днями, — розповідав капітан, — то і розумний, і вчений, і добрий. А то звір. У Польщі вбив жида, ви знаєте…

— Авжеж, авжеж, — сказав полковий командир, — усе ж треба пожаліти молодика в нещасті. Адже великі зв'язки… То ви теє…

— Слухаю, ваше превосходительство, — сказав Тимохін, усмішкою даючи відчути, що він розуміє начальникові бажання.

— Авжеж, авжеж.

Полковий командир розшукав у рядах Долохова і притримав коня.

— До першого бою — еполети, — сказав він йому.

Долохов оглянувся, нічого не сказав і не змінив виразу свого глузливо-усміхненого рота.

— Ну, от і гаразд, — вів далі полковий командир. — Людям по чарці горілки від мене, — додав він так, щоб солдати чули. — Дякую всім! Хвалити бога! — І він, випередивши роту, під'їхав до іншої.

— Що ж, він, далебі, хороша людина, з ним служити можна, — сказав Тимохін до субалтерн-офіцера, який ішов біля нього.

— Одно слово, чирвовий!.. (полкового командира називали чирвовим королем), — сміючись, сказав субалтерн-офіцер.

Втішний настрій начальства після огляду перейшов і до солдатів. Рота йшла весело. З усіх боків перемовлялися солдатські голоси.

— Чому ж казали — Кутузов сліпий на око?

— Авжеж! Таки не бачить…

— Нє… брат, зіркіший за тебе. Чоботи й онучі — все оглянув…

— Як він, братіку ти мій, гляне мені на ноги… ну і думаю…

— А той другий, австріяк, що з ним був, наче крейдою вимазаний. Як борошно, білий. От, десь, певне, амуніцію чистять!

— Що, Федешоу!.. казав він, чи ні, коли страженія почнуться? ти ближче стояв? Говорили все, у Брунові сам Бунапарте стоїть.

— Бунапарте стоїть! ач, бреше, дурень! Чого не знає! Тепер пруссак бунтує. Австріяк його, значить, втихомирює. Як він замириться, тоді і з Бунапартом війна почнеться. А то, каже, у Брунові Бунапарте стоїть! Відразу й видно, що дурень. Ти слухай більше.

— Ач чорти квартир'єри! П'ята рота, дивись, уже в село звертає, вони кашу зварять, а ми ще до місця не дійдемо.

— Дай сухарика, чорт.

— А тютюну он учора дав? То ж то, брат. Ну, на, бог з тобою.

— Хоч би привал зробили, а то ще верст із п'ять пропремо не ївши.

— Ото любо було, як німці нам коляски подавали. Ідеш собі: здорово!

— А тут, братіку, народ зовсім знавіснілий почався. Там усе неначе поляк був, все-таки російської корони; а нині, брат, поспіль німець почався.

— Співаки, вперед! — пролунав вигук капітана.

І перед роту з різних рядів вибігло чоловік з двадцять. Барабанщик-заспівувач обернувся лицем до співаків і, махнувши рукою, затягнув протяглу солдатську пісню, що починалася: «Не заря ли, солнышко занималося…» і закінчувалася словами: «То-то, братцы, будет слава нам с Каменскиим отцом…» Пісню цю було складено в Туреччині і співано тепер в Австрії, з тією лише зміною, що на місце «Каменскиим отцом» вставляли слова «Кутузовым отцом».

Відірвавши по-солдатському ці останні слова і махнувши руками, наче він кидав щось на землю, барабанщик, сухий і гарний солдат літ сорока, строго оглянув солдатів-співаків і зажмурився. Потім, переконавшись, що всі очі спрямовані на нього, він неначе обережно підняв обома руками якусь невидиму коштовну річ над головою, потримав її так кілька секунд і раптом одчайдушно кинув її:

«Сени новые мои…» — підхопили двадцять голосів, і ложечник, незважаючи на тягар амуніції, жваво вискочив уперед і пішов задки перед ротою, поводячи плечима і погрожуючи комусь ложками. Солдати, в такт пісні розмахуючи руками, йшли просторим кроком, мимоволі потрапляючи в ногу. 3-позад роти почулось торохтіння коліс, похрускування ресор і кінський тупіт. Кутузов із почтом повертався до міста. Головнокомандуючий дав знак, щоб люди продовжували йти вільно, і він і весь його почет виявили на своїх обличчях задоволення, почувши спів і побачивши танцюючого солдата і всіх солдатів роти у веселому і жвавому марші. У другому ряду, з правого флангу, з якого коляска обганяла роти, мимоволі впадав у око голубоокий солдат, Долохов, який особливо моторно і граціозно йшов у такт пісні й дивився на обличчя проїжджих з таким виглядом, наче він жалів усіх, хто не йшов у цей час із ротою. Гусарський корнет з почту Кутузова, який передражнював полкового командира, відстав від коляски й під'їхав до Долохова.