Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Так, від Жюлі, — сказала княжна, кинувши боязкий погляд і боязко усміхаючись.

— Ще два листи пропущу, а третього прочитаю, — суворо сказав князь, — боюсь, багато нісенітниць пишете. Третього прочитаю.

— Прочитайте хоч цього, mon père [211] таточку, , — відповіла княжна, червоніючи ще дужче і подаючи йому листа.

— Третього, я сказав, третього, — коротко вигукнув князь, відштовхуючи листа, і, спершись ліктями на стіл, підсунув зошита з геометричними рисунками.

— Ну, добродійко, — почав старий, пригнувшись близько до дочки над зошитом і поклавши одну руку на спинку крісла, в якому сиділа княжна, так що княжна почувала себе оточеною з усіх боків тим тютюновим і старечо-їдким запахом батька, який вона так давно знала. — Ну, добродійко, трикутники ці подібні: сама бачиш, кут abc…

Княжна злякано поглядала на близькі від неї блискучі батькові очі; червоні плями переливалися по її обличчю, і видно було, що вона нічого не розуміє і так боїться, що страх перешкодить їй зрозуміти всі дальші батькові тлумачення, хоч би які вони були ясні. Учитель був винен, чи винна була учениця, але щодня повторювалось те ж саме: у княжни мутніло в очах, вона нічого не бачила, не чула, тільки відчувала близько біля себе сухе обличчя суворого батька, відчувала його дихання й запах і думала лише про те, як би їй швидше піти з кабінету і в себе на просторі зрозуміти задачу. Старий втрачав самовладання: з гуркотом відсував і присував крісло, в якому сам сидів, робив зусилля над собою, щоб не спалахнути, і майже щоразу спалахував, лаявся і інколи шпурляв зошитом.

Княжна помилилась у відповіді.

— Ну, хіба ж не дурна! — крикнув князь, відштовхнув зошита і рвучко одвернувся, але зараз же встав, пройшовся, доторкнувся руками до волосся княжни і знову сів.

Він присунувся й почав розтлумачувати далі.

— Не можна, княжно, не можна, — сказав він, коли княжна, взявши і згорнувши зошита з заданими уроками, готувалася вже йти, — математика велика річ, добродійко моя. А щоб ти була схожа на наших дурних паній, я не хочу. Звикнеш, то й полюбиш. — Він поплескав її рукою по щоці. — Дурість з голови вискочить.

Вона хотіла вийти, він зупинив її жестом і взяв з високого стола нову нерозрізану книжку.

— Ось іще якийсь Ключ таїнства тобі твоя Елоїза надсилає. Релігійна. А я ні в чию віру не втручаюся… Проглянув. На. Ну, йди, йди!

Він поплескав її по плечу і сам зачинив за нею двері.

Княжна Марія повернулась до своєї кімнати з сумним, зляканим виразом, який рідко покидав її і робив її негарне, хворобливе обличчя ще поганішим, і сіла за свій письмовий стіл, заставлений мініатюрними портретами й закиданий зошитами та книжками. Княжна була щодо порядку така ж недбайлива, як батько її дбайливий. Вона поклала зошит геометрії і нетерпляче розпечатала листа. Лист був від найближчого змалку друга княжни; другом цим була та сама Жюлі Карагіна, що була на іменинах у Ростових.

Жюлі писала:

«Chère et excellente amie, quelle chose terrible et effrayante que Tabsence! J'ai beau me dire que la moitié de mon existence et de mon bonheur est en vous, que malgré la distance qui nous sépare, nos coeurs sont unis par des liens Indissolubles; le mien se révolte contre la destinée, et je ne puis, malgré les plaisirs et les distractions qui m'entourent, vaincre une certaine tristesse cachée que je ressens au fond du coeur depuis notre séparation. Pourquoi ne sommes-nous pas réunies, comme cet été dans votre grand cabinet sut le canapé bleu, le canapé à confidences? Pourquoi ne puis-je, comme 11 y a trois mois, puiser de nouvelles forces morales dans votre regard si doux, si calme et si pénétrant, regard que j'almals tant et que je crois voir devant mol, quand je vous écris?» [212] «Любий і безцінний друже, яка страшна і жахлива річ розлука! Хоч як запевняю себе, що половина мого існування і мого щастя в вас, що, незважаючи на відстань, яка нас розділяє, серця наші з'єднані нерозривними узами, моє серце обурюється проти долі, і, незважаючи на втіху та розваги, які мене оточують, я не можу затамувати якогось прихованого смутку, що його почуваю в глибині свого серця, відколи ми розлучилися. Чому ми не разом, як минулого літа, у вашому великому кабінеті на блакитному дивані, на дивані „признань“? Чому я не можу, як три місяці тому, черпати нові моральні сили у вашому погляді, лагідному, спокійному і проникливому, який я так любила і який бачу перед собою цієї хвилини, як пишу вам?»

Прочитавши до цього місця, княжна Марія зітхнула й оглянулася в трюмо, що стояло праворуч від неї. Дзеркало відобразило негарне кволе тіло й худе обличчя. Очі, завжди смутні, тепер особливо безнадійно дивились на себе в дзеркало. «Вона мені лестить», — подумала княжна, одвернулася і стала читати далі. Жюлі, проте, не лестила своєму другові: справді, очі в княжни, великі, глибокі і променисті (наче промені теплого сяйва іноді снопами виходили з них), були такі гарні, що дуже часто, незважаючи на її некрасивість, очі ці робилися привабливішими за красу обличчя. Але княжна ніколи не бачила хорошого виразу своїх очей, того виразу, якого вони прибирали в ті хвилини, коли вона не думала про себе. Як і у всіх людей, обличчя її набувало вимушено-неприродного, поганого виразу, тільки-но вона починала дивитись на себе в дзеркало. Вона читала далі: