Лев Толстой - Війна і мир 1-2

П'єр не розумів, у чому річ, і ще менше — що означало veiller à vos intérêts [187] пильнувати його інтересів, , але він розумів, що все це так повинно бути. Коридором вони вийшли в напівосвітлену залу, що прилягала до приймальні графа. Це була одна з тих холодних і розкішних кімнат, які знав П'єр з парадного ганку. Але й у цій кімнаті посередині стояла порожня ванна й було розлито воду по килиму. Назустріч їм вийшли навшпиньки, не звертаючи на них уваги, слуга й паламар з кадилом. Вони ввійшли до знайомої П'єру приймальні з двома італійськими вікнами, з виходом у зимовий сад, з великим бюстом і з портретом Катерини на весь зріст. Усі ті самі люди, майже в тих самих позах, сиділи, перешіптуючись, у приймальні. Усі, змовкнувши, оглянулись на Анну Михайлівну з її оплаканим, блідим обличчям і на товстого, великого П'єра, який, опустивши голову, слухняно йшов за нею.

На обличчі в Анни Михайлівни виявилась свідомість того, що вирішальна хвилина настала; вона, з прийомами ділової петербурзької дами, ввійшла до кімнати, не відпускаючи від себе П'єра, ще сміливіше, ніж уранці. Вона почувала, що приймуть її неодмінно, бо вона веде за собою того, кого бажав бачити вмираючий. Бистрим поглядом оглянувши всіх присутніх у кімнаті і помітивши графового сповідача, вона, не то що зігнувшись, а зробившись раптом меншою на зріст, дрібною інохіддю підпливла до сповідача й шанобливо прийняла благословення однієї, потім другої духовної особи.

— Хвалити бога, що встигли, — сказала вона духовній особі, — ми всі, рідні, так боялися. Ось цей молодик — графів син, — додала вона тихіше. — Жахлива хвилина!

Промовивши ці слова, вона підійшла до лікаря.

— Cher docteur, — сказала вона до нього, — ce jeune homme est le fils du comte… y a-t-il de l'espoir? [188] — Дорогий доктор, цей молодик — графів син… чи є надія? .

Лікар мовчки, швидким порухом звів угору очі і плечі. Анна Михайлівна точнісінько таким самим рухом звела плечі й очі, майже заплющивши їх, зітхнула і відійшла від лікаря до П'єра. Вона особливо шанобливо й ніжно-сумовито звернулася до П'єра.

— Ayez confiance en sa miséricorde! [189] — Звіртесь на його милосердя! — сказала вона до нього і, показавши йому диванчика, щоб сісти почекати її, сама нечутно попростувала до дверей, на які всі дивилися, і слідом за ледве чутним звуком цих дверей зникла за ними.

П'єр, поставивши собі в усьому слухати своєї керівниці, рушив до диванчика, якого вона йому показала. Тільки-но Анна Михайлівна зникла, він помітив, що погляди всіх присутніх у кімнаті більше ніж із цікавістю і співчуттям спрямувалися на нього. Він помітив, що всі перешіптувались, показуючи на нього очима ніби зі страхом і навіть із догідливістю. До нього виявляли пошану, якої раніш ніколи не виявляли: невідома йому дама, яка розмовляла з духовними особами, підвелася з свого місця й запропонувала йому сісти, ад'ютант підняв рукавичку, яку упустив П'єр, і подав йому; лікарі шанобливо замовкли, коли він проходив повз них, і зійшли набік, щоб дати йому місце. П'єр хотів спочатку сісти на інше місце, щоб не турбувати дам, хотів сам підняти рукавичку і обійти лікарів, які й зовсім не стояли на дорозі; але він раптом відчув, що це було б непристойно, він відчув, що він нинішньої ночі є особа, яка зобов'язана вчинити якийсь страшний і всіма очікуваний обряд, і що тому він повинен був приймати від усіх послуги. Він прийняв мовчки рукавичку від ад'ютанта, сів на місце дами, поклав свої великі руки на симетрично виставлені коліна, в наївній позі єгипетської статуї, і вирішив сам собі, що все це саме так повинно бути і що йому нинішнього вечора, для того, щоб не розгубитися й не наробити дурниць, не слід діяти на свій розсуд, а треба цілком віддати себе на волю тих, що керують ним.

Не минуло і двох хвилин, як князь Василь, в своєму каптані з трьома зірками, велично, високо несучи голову, ввійшов до кімнати. Він здавався схудлим з ранку; очі його були більші, ніж звичайно, коли він оглянув кімнату й побачив П'єра. Він підійшов до нього, взяв за руку (цього він раніш ніколи не робив) і потягнув її донизу, неначе хотів спробувати, чи міцно вона тримається.

— Courage, courage, mon ami. Il a demandé à vous voir. C'est bien… [190] — Не тужіть, не тужіть, мій друже. Він казав покликати вас. Це добреде — і він хотів іти.

Але П'єр вважав за потрібне спитати:

— Як здоров'я… — Він зам'явся, не знаючи, чи пристойно назвати вмираючого графом; а назвати батьком йому було совісно.

— Il a eu encore un coup, il y a une demi-heure. Знову був удар. Courage, mon ami… [191] — Був знову удар півгодини тому. Не тужіть, мій друже…