Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Тремтячими руками Наташа тримала цього пристрасного любовного листа, якого скомпонував для Анатоля Долохов, і, читаючи його, знаходила в ньому відгомін усього того, що, здавалося їй, вона сама почувала.

«З учорашнього вечора доля моя вирішена: здобути вашу любов або померти. Мені нема іншого виходу», — починався лист. Потім він писав, що знає про те, що її рідні не віддадуть її за нього, за Анатоля, що на це є таємні причини, які лише їй він може відкрити, але коли вона його любить, то їй досить сказати це слово — так, і ніякі сили людські не перешкодять їхньому райському щастю. Любов переможе все. Він викраде і одвезе її на край світу.

«Так, так, я люблю його!» — думала Наташа, перечитуючи двадцятий раз листа і відшукуючи якийсь особливий глибокий зміст у кожному його слові.

Цього вечора Марія Дмитрівна їхала до Архарових і запропонувала панночкам їхати з нею. Наташа сказала, що в неї болить голова, і зосталася вдома.

Вернувшись пізно увечері. Соня ввійшла до Наташиної кімнати і, на подив свій, побачила, що Наташа не роздягнена спить на дивані. На столі біля неї лежав відкритий лист Анатоля. Соня взяла листа і стала читати його.

Вона читала і поглядала на сонну Наташу, на обличчі її відшукуючи пояснення того, що вона читала, і не знаходячи його. Обличчя було тихе, лагідне і щасливе. Схопившись за груди, щоб не задихнутися, Соня, бліда і тремтяча від страву та хвилювання, сіла в крісло і залилась сльозами.

«Як я не бачила нічого? Як могло це зайти так далеко? Невже вона розлюбила князя Андрія? І як вона могла до цього допустити Курагіна? Він дурисвіт і лиходій, це ясно. Що буде з Nicolas, з милим, благородним Nicolas, коли він почує про це? Так ось що означав схвильований, рішучий і вимушений вираз її обличчя позавчора, і вчора, і сьогодні, — думала Соня. — Але не може бути, щоб вона любила його! Певне, не знаючи від кого, вона розпечатала цього листа. Певне, вона ображена. Вона не може цього зробити!»

Соня обтерла сльози і підійшла до Наташі, знову вглядаючись у її обличчя.

— Наташо! — сказала вона ледь чутно.

Наташа прокинулась і побачила Соню.

— А, повернулася?

І з рішучістю і ніжністю, що буває в хвилини пробудження, вона обняла подругу. Але коли Наташа помітила збентеженість у Соні на обличчі, обличчя її самої виявило збентеженість і підозрілість.

— Соню, ти прочитала листа? — спитала вона.

— Прочитала, — тихо сказала Соня.

Наташа радісно усміхнулася.

— Ні, Соню, я не можу більше! — сказала вона. — Я не можу більше критися від тебе. Ти знаєш, ми любимо одне одного!.. Соню, голубонько, він пише… Соню…

Соня, ніби не вірячи своїм вухам, пильно дивилась на Наташу.

— А Волконський? — спитала вона.

— Ах, Соню, ах, якби ти могла знати, яка я щаслива! — сказала Наташа. — Ти не знаєш, що таке любов…

— Але ж, Наташо, невже всьому тому кінець?

Наташа великими очима дивилась на Соню, наче не розуміючи її запитання.

— Що ж, ти відмовляєш князеві Андрію? — спитала Соня.

— Ой, ти нічого не розумієш, ти не говори дурниць, ти слухай, — на мить розсердившись, сказала Наташа.

— Ні, я не можу цьому вірити, — повторила Соня. — Я не розумію. Як же ти рік цілий любила одного і раптом… Адже ти лише тричі бачила його. Наташо, я тобі не вірю, ти пустуєш. За три дні забути все і так…

— Три дні, — сказала Наташа. — Мені здається, я сто років люблю його. Мені здається, що я нікого ніколи не любила до нього. Ти цього не можеш зрозуміти. Соню, стривай, сідай тут. — Наташа обняла і поцілувала її. — Мені казали, що це буває, і ти, мабуть, чула, але я тепер тільки спізнала цю любов. Це не те, що раніш. Тільки-но я побачила його, я відчула, що він мій володар, і я раба його, і що я не можу не любити його. Так, раба! Що він мені звелить, те я і зроблю. Ти не розумієш цього. Що ж мені робити? Що ж мені робити, Соню? — говорила Наташа зі щасливим і зляканим обличчям.

— Та ти подумай, що ти робиш, — казала Соня, — я не можу цього так залишити. Ці таємні листи… Як ти могла допустити його до цього? — говорила вона з жахом і з огидою, яку насилу приховувала.

— Я тобі казала, — відповіла Наташа, — що в мене нема волі, як ти не розумієш цього: я його люблю!

— То я не допущу до цього, я розкажу, — не стримавши сліз, вигукнула Соня.

— Що ти, ради бога… Якщо ти розкажеш, ти мій ворог, — заговорила Наташа. — Ти хочеш мого нещастя, ти хочеш, щоб нас розлучили…

Побачивши цей страх у Наташі, Соня заплакала слізьми сорому і жалю за свою подругу.