Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Графові? Сюди неси, — казала вона, показуючи на чемодани і ні з ким не здороваючись. — Панночки, сюди, ліворуч. Ну, ви чого запобігаєте! — крикнула вона на дівок. — Самовар щоб поставили! Поповнішала, погарнішала, — промовила вона, притягнувши до себе за каптур рум'яну з морозу Наташу. — Фу, холодна! Та роздягайся ж швидше, — крикнула вона на графа, який хотів підійти до її руки. — Змерз, надісь. Рому до чаю подати! Сонечко, bonjour, — сказала вона до Соні, цим французьким вітанням відтінюючи своє трошечки презирливе і приязне ставлення до Соні.

Коли всі, пороздягавшись і опорядившись з дороги, прийшли до чаю, Марія Дмитрівна по черзі перецілувала всіх.

— Душею рада, що приїхали і що в мене зупинилися, — говорила вона. — Давно пора, — сказала вона, значущо глянувши на Наташу… — старий тут і сина чекають з дня на день. Треба, треба з ним познайомитися. Ну, та про це потім поговоримо, — додала вона, оглянувши Соню поглядом, який показував, що вона при ній не хоче про це говорити. — Тепер слухай, — звернулась вона до графа, — завтра чого тобі треба? За ким пошлеш? Шипшина? — вона загнула один палець, — плаксу Анну Михайлівну — два. Вона тут з сином. Жениться син її! Потім Безухова чи що? І він тут з дружиною. Він од неї втік, а вона за ним примчала. Він обідав у мене в середу. Ну, а їх, — вона показала на панночок, — завтра поведу до Іверської, а потім і до Обер-Шельми заїдемо. Адже, мабуть, усе нове робитимете? 3 мене не беріть, тепер рукави — ось які! Недавно княжна Ірина Василівна молода до мене приїхала: страшно глянути, наче два барила на руки наділа. Адже нині що день — нова мода. Та в тебе ж самого які справи? — звернулась вона суворо до графа.

— Усе разом підійшло, — відповів граф. — Тряпки купувати, а тут ще покупець на підмосковну і на дім. Уже якщо ласка ваша буде, я часину виберу, з'їжджу в Мар'їнське на деньок, вам дівчат моїх прикину!

— Добре, добре, в мене цілі будуть. У мене як в Опікунській раді. Я їх і вивезу куди треба, і полаю, і приголублю, — сказала Марія Дмитрівна, торкаючись великою рукою до щоки улюблениці і хрещениці своєї Наташі.

Другого дня вранці Марія Дмитрівна повезла панночок до Іверської і до m-me Обер-Шальме, яка так боялася Марії Дмитрівни, що завжди собі на втрату продавала вбрання, тільки б швидше вижити її від себе. Марія Дмитрівна замовила майже все придане. Повернувшись, вона вигнала всіх, крім Наташі, з кімнати і покликала свою улюбленицю до свого крісла.

— Ну, тепер поговоримо. Поздоровляю тебе з женишком. Підчепила молодця! Я рада за тебе; і його з таких років знаю (вона показала на аршин від землі). — Наташа радісно червоніла. — Я його люблю і всю сім'ю його. Тепер слухай. Ти ж знаєш, старий князь Микола дуже не бажав, щоб син одружувався. Старий з норовом! Воно, звичайно, князь Андрій не дитя, і без нього обійдеться, та проти волі в сім'ю входити негоже. Треба мирно, полюбовно. Ти розумниця, зумієш обійтись як треба. Ти добренько і розумненько обійдись. От усе й гаразд буде.

Наташа мовчала, від соромливості, як думала Марія Дмитрівна, а по суті Наташі було неприємно, що втручалися в її справу любові князя Андрія, яка здавалась їй такою відмінною від усіх людських справ, що ніхто, на її думку, не міг розуміти цього. Вона любила і знала самого князя Андрія, він любив її і мав приїхати цими днями і взяти її. Більше їй нічого не треба було.

— Бач, я його давно знаю, і Машеньку, твою зовицю, люблю. Зовиці — не сестриці, ну а вже ж ця мухи не скривдить. Вона просила мене її з тобою звести. Ти завтра з батьком до неї поїдеш, та приголубся гарненько: ти молодша за неї. Як твій он приїде, а вже ти і з сестрою і з батьком знайома, і тебе полюбили. Так чи ні? Адже краще буде?

— Краще, — неохоче відповіла Наташа.

Другого дня, за порадою Марії Дмитрівни, граф Ілля Андрійович поїхав з Наташею до князя Миколи Андрійовича. Граф з невеселим настроєм збирався на цей візит: в душі йому було страшно. Останнє побачення під час ополчення, коли граф у відповідь на своє запрошення до обіду вислухав гарячу догану за недоставлення людей, було пам'ятне графові Іллі Андрійовичу. Наташа, надівши свою найкращу сукню, була, навпаки, дуже весела. «Не може бути, щоб вони не полюбили мене, — думала вона: — мене всі завжди любили. І я так готова зробити для них усе, що вони побажають, так готова полюбити його — за те, що він батько, а її за те, що вона сестра, що нема за що їм не полюбити мене!»

Вони під'їхали до старого похмурого будинку на Воздвиженці і ввійшли до сіней.