Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Миколенька, ти говориш дурниці, замовкни! Я тобі кажу, замовкни!.. — майже кричала вона, щоб заглушити його голос.

— Мамо, голубонько, це зовсім не тому… душенько моя, бідна, — зверталась вона до матері, яка, почуваючи себе на краю розриву, з жахом дивилася на сина, але з упертості і в запалі боротьби не хотіла й не могла здатися.

— Миколенька, я тобі з'ясую, ти йди звідси… Ви послухайте, мамо-голубонько, — говорила вона.

Слова її були безладні; але вони досягли того результату, якого Наташа прагнула.

Графиня, тяжко захлипавши, сховала обличчя на грудях у дочки, а Микола встав, схопився за голову і вийшов з кімнати.

Наташа взялась до справи замирення і довела її до того, що Микола одержав обіцянку від матері в тому, що Соню не будуть пригнічувати, і сам дав обіцянку, що він нічого не розпочне таємно від батьків.

З твердим наміром, влаштувавши в полку свої справи, вийти у відставку, приїхати й одружитися з Сонею, Микола, смутний і серйозний, у розладі з рідними, але, як йому здавалось, пристрасно закоханий, на початку січня виїхав у полк.

Після від'їзду Миколи в домі Ростових стало сумніше, ніж будь-коли. Графиня від хвилювання занедужала.

Соня була зажурена і від розлуки з Миколою, і ще більш від того ворожого тону, без якого не могла обійтись, звертаючись до неї, графиня. Граф більше, ніж будь-коли, був заклопотаний поганим станом справ, що вимагали якихось рішучих заходів. Конче треба було продати московський дім і підмосковну, а для продажу дому треба було їхати в Москву. Та здоров'я графині змушувало з дня на день відкладати поїздку.

Наташа, легко і навіть весело переносивши перший час розлуку зі своїм нареченим, тепер що день, то ставала більш схвильованою і нетерплячою. Думка про те, що так, марно, ні для кого пропадає її найкращий час, який вона віддала б на любов до нього, невідступно мучила її. Листи його здебільшого сердили її. Їй кривдно було думати, що тимчасом, як вона живе тільки думкою про нього, він живе справжнім життям, бачить нові місця, нових людей, інтересних для нього. Чим, цікавіші були його листи, тим їй було досадніше. А її листи до нього не тільки не давали їй розради, але й здавалися нудним і фальшивим обов'язком. Вона не вміла писати, бо не могла збагнути можливості висловити в листі правдиво хоча б одну тисячну частку того, що звикла виявляти голосом, усмішкою та поглядом. Вона писала йому класично-одноманітні, сухі листи, яким сама не надавала ніякого значення і в яких, за брульйонами, графиня виправляла їй орфографічні помилки.

Здоров'я графині все не кращало; та відкладати поїздку в Москву вже не було змоги. Треба було робити придане, треба було продати дім, і до того ж князя Андрія чекали спочатку в Москву, де цієї зими жив князь Микола Андрійович, і Наташа була певна, що він уже приїхав.

Графиня зосталася в селі, а граф, взявши з собою Соню й Наташу, наприкінці січня поїхав у Москву.

П'єр після сватання князя Андрія і Наташі, без усякої очевидної причини, раптом відчув неможливість продовжувати попереднє життя. Хоч як твердо він був переконаний у тих істинах, що їх відкрив йому благодійник, хоч який радісний був йому той перший час захоплення внутрішньою роботою самовдосконалення, якій він віддався з таким запалом, — після змовин князя Андрія з Наташею і після смерті Йосипа Олексійовича, про яку він дістав звістку майже одночасно — вся принадність того попереднього життя раптом пропала для нього. Залишився тільки кістяк життя: його дім з блискучою дружиною, яка користалася тепер з ласки однієї важної особи, знайомство з усім Петербургом і служба з нудними формальностями. І це попереднє життя зненацька в усій своїй мерзенності постало перед П'єром. Він перестав писати свого щоденника, уникав товариства братів, почав знову їздити до клубу, почав знову багато пити, знову зблизився з холостими компаніями і став провадити таке життя, що графиня Єлена Василівна вирішила зробити йому суворе зауваження. П'єр відчув, що вона мала рацію, і, щоб не компрометувати свою дружину, поїхав у Москву.

В Москві, тільки-но він в'їхав у свій величезний дім з засохлими і засихаючими княжнами, з величезною челяддю, тільки-но він побачив — проїхавши по місту — цю Іверську каплицю з незчисленними вогнями свічок перед золотими ризами, цю Кремлівську площу з незаїждженим снігом, цих візників і халупи Сивцевого Вражка, побачив стариків московських, що нічого не бажали і, нікуди не поспішаючи, доживали свого віку, побачив бабусь, московських паній, московські бали і московський Англійський клуб, — він відчув себе вдома, в тихому пристановищі, йому стало в Москві спокійно, тепло, звично і брудно, як у старому халаті.