Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Наташа благально глянула зляканими очима на князя Андрія, на матір, і вийшла.

— Я приїхав, графине, просити руки вашої дочки, — сказав князь Андрій.

Обличчя у графині спалахнуло, але вона нічого не сказала.

— Ваше освідчення… — статечно почала графиня. Він мовчав, дивлячись їй у вічі. — Ваше освідчення… (вона збентежилася) нам приємне, і… я приймаю ваше освідчення, я рада. І чоловік мій… я сподіваюся… але від неї самої буде залежати…

— Я скажу їй тоді, коли буду мати вашу згоду… даєте ви мені таку згоду? — спитав князь Андрій.

— Так, — сказала графиня і простягнула йому руку і зі змішаним почуттям відчуженості й ніжності торкнулась губами до його лоба, коли він нахилився над її рукою. Вона хотіла любити його, як сина, але почувала, що він був чужий і страшний для неї.

— Я певна, що мій чоловік буде згодний, — сказала графиня, — але ваш батечко…

— Мій батько, якому я розповів свої плани, неодмінною умовою згоди поклав, щоб весілля було не раніше, як через рік. І про це ось я хотів повідомити вас, — сказав князь Андрій.

— Правда, Наташа ще молода, але — так довго!

— Це не могло бути інакше, — зітхнувши, сказав князь Андрій.

— Я пошлю вам її, — сказала графиня і вийшла з кімнати.

— Господи, помилуй нас, — примовляла вона, відшукуючи дочку. Соня сказала, що Наташа у спальні. Наташа сиділа на своєму ліжку, бліда, з сухими очима, дивилась на образи і, швидко хрестячись, шепотіла щось. Побачивши матір, вона схопилася і кинулась до неї.

— Що, мамо?.. Що?

— Іди, іди до нього Він просить твоєї руки, — сказала графиня холодно, як здалося Наташі…— Іди… іди, — промовила мати сумно й докірливо услід дочці, що побігла бігом, і тяжко зітхнула.

Наташа не пам'ятала, як вона увійшла до вітальні. Ввійшовши у двері й побачивши його, вона зупинилась. «Невже цей чужий чоловік став тепер усім для мене?» — спитала вона себе і миттю відповіла: «Так, усім він один тепер дорожчий для мене за все на світі». Князь Андрій підійшов до неї, опустивши очі.

— Я полюбив вас з тієї хвилини, як побачив вас. Чи можу я надіятись?

Він глянув на неї, і серйозна пристрасність її обличчя вразила його. Обличчя її говорило: «Нащо питати? Нащо ставити під сумнів те, чого не можна не знати? Нащо говорити, коли не можна словами висловити того, що почуваєш».

Вона наблизилась до нього і зупинилася. Він узяв її руку й поцілував.

— Любите ви мене?

— Так, так, — наче з досадою промовила Наташа, голосне зітхнула, вдруге, частіше й частіше, і заридала.

— Чого? Що з вами?

— Ой, я така щаслива, — відповіла вона, усміхнулася крізь сльози, нагнулась ближче до нього, подумала секунду, наче питаючи себе, чи можна це, і поцілувала його.

Князь Андрій тримав її руки, дивився їй у вічі, і не знаходив у своїй душі попередньої любові до неї. В душі його раптом ворухнулося щось: не було попередньої поетичної і таємничої принадності бажання, а була жалість до її жіночої і дитячої кволості, був страх перед її відданістю і довірливістю, важка й одночасно радісна свідомість обов'язку, що навіки зв'язав його з нею. Теперішнє почуття, хоч і не було таке світле й поетичне, як перше, було серйозніше і сильніше.

— Чи сказала вам maman, що це не може бути раніше, як через рік? — спитав князь Андрій, все дивлячись їй у вічі.

«Невже це я, та дівчинка-дитина (усі так казали про мене), — думала Наташа, — невже я тепер з цієї хвилини дружина, рівна з цим чужим, милим, розумним мужчиною, якого поважає навіть мій батько? Невже це правда? Невже правда, що тепер уже не можна жартувати з життям, тепер уже я велика, тепер уже лежить на мені відповідальність за кожний мій вчинок і за кожне слово? До речі, що він спитав мене?»

— Ні, — відповіла вона, але вона не зрозуміла того, що він питав.

— Пробачте мені, — сказав князь Андрій, — але ви такі молоді, а я вже так багато зазнав життя. Мені страшно за вас. Ви не знаєте себе.

Наташа зосереджено й уважно слухала, намагаючись зрозуміти значення його слів, і не розуміла.

— Хоч який важкий для мене буде цей рік, що відстрочує моє щастя, — говорив далі князь Андрій, — за цей строк ви перевірите себе. Я прошу вас через рік здійснити моє щастя; але ви вільні: заручини наші зостануться таємницею і, якби ви переконалися, що ви не любите мене, або якби полюбили… — сказав князь Андрій з неприродною усмішкою.

— Нащо ви це говорите? — перебила його Наташа. — Ви знаєте, що з того самого дня, як ви вперше приїхали в Отрадне, я полюбила вас, — сказала вона, твердо впевнена, що говорить правду.