Лев Толстой - Війна і мир 1-2

«З грудня.

Прокинувся пізно, читав св. письмо, але був нечутливий. Потім вийшов і ходив по залі. Хотів роздумувати, але замість того в уяві виникла одна подія, що сталася чотири роки тому. Пан Долохов, після нашої дуелі зустрівшись зі мною в Москві, сказав мені, що він гадає, що я маю тепер цілковитий душевний спокій, незважаючи на відсутність моєї дружини. Я тоді нічого не відповів. Тепер я згадав усі подробиці цього побачення і в душі своїй говорив йому дуже й дуже злобні слова та ущипливі відповіді. Опам'ятався і кинув цю думку тільки тоді, коли побачив себе в запалі гніву; але недостатньо розкаявся в цьому. Потім прийшов Борис Друбецькой і став розповідати різні пригоди, а я відразу, як він прийшов, відчув незадоволення з його одвідин і сказав йому щось навпроти. Він заперечив. Я спалахнув і наговорив йому силу неприємного і навіть грубого. Він замовк, і я схаменувся лише тоді, коли було вже пізно. Боже мій, я зовсім не вмію з ним обходитись. Цьому причина — моє самолюбство. Я ставлю себе над нього і тому роблюся значно гіршим за нього, бо він ставиться вибачливо до моїх грубощів, а я, навпаки, почуваю до нього презирство. Боже мій, дай мені в присутності його бачити більше мою мерзенність і робити так, щоб і йому це було на користь. По обіді заснув і під той час, як засинав, виразно почув голос, який сказав мені в ліве ухо: „Твій день“.

Я бачив уві сні, що йду я в пітьмі, і ось уже оточений собаками, але йду без страху; раптом один невеликий схопив мене за ліве стегно зубами і не випускає. Я став душити його руками. І тільки-но я відірвав його, як другий, більший, став гризти мене. Я почав піднімати його, і що більше піднімав, то більшим і важчим ставав він. І раптом іде брат А. і, взявши мене під руку, повів з собою і привів до будинку; щоб увійти в нього, треба було пройти по вузькій дошці. Я ступив на неї, і дошка відігнулась і впала, і я став лізти на паркан, до якого ледве діставав руками. Доклавши великих зусиль, я перетягнув своє тіло так, що ноги висіли з одного, а тулуб з другого боку. Я оглянувся і побачив, що брат А. стоїть на паркані й показуй мені на велику алею і сад, і в саду великий і чудовий будинок. Я прокинувся. Господи, Великий Архітектоне природи! допоможи мені відірвати від себе собак — пристрасті мої і останню з них, що поєднує в собі сили всіх колишніх, і допоможи мені увійти в той храм чесноти, споглядання якого я уві сні досягнув».

«7 грудня.

Бачив сон, ніби Йосип Олексійович у моєму домі сидить, і я радий дуже і бажаю угостити його. Ніби я зі сторонніми безугавно балакаю і раптом згадав, що це йому не може подобатись, і хочу до нього наблизитись і його обняти. Але тільки-но наблизився, бачу, що обличчя його змінилося, стало молоде, і він мені тихо щось говорить з учення ордену, так тихо, що я не можу розібрати. Потім ніби вийшли ми всі з кімнати, і щось тут сталося химерне. Ми сиділи чи лежали на підлозі. Він мені щось говорив, а мені ніби захотілось показати йому свою чутливість, і я, не вслухаючись в його слова, став собі уявляти стан своєї внутрішньої людини і ласку божу, що огорнула мене. І з'явились у мене сльози на очах, і я був задоволений, що він це помітив. Але він глянув на мене з досадою і схопився, урвавши свою мову. Я сторопів і спитав, чи не мене сказане те стосується; але він нічого не відповів, показав мені приязнь на обличчі; і потім раптом опинились ми у спальні моїй, де стоїть подвійне ліжко. Він ліг на нього скраю, і я ніби палав до нього бажанням лащитися і прилягти тут-таки. І він ніби мене питає: „Скажіть по правді, яку ви маєте головну пристрасть? Чи спізнали ви її? Я думаю, що ви вже її спізнали“. Мене збентежило це запитання, і я відповів, що лінощі моя головна пристрасть. Він недовірливо похитав головою. І я йому, ще дужче збентежившись, відповів, що я, хоч і живу з дружиною, за його порадою, але не як муж дружини своєї. На це він відповів, що не слід дружину позбавляти своєї ласки, дав відчути, що в цьому був мій обов'язок. Але я відповів, що я соромлюся цього; і раптом усе зникло. І я прокинувся і знайшов у думках своїх текст св. письма: живот бо світ человіком, і світ во Тьмі світить і тьма его необ'ят. Обличчя у Йосипа Олексійовича було моложаве і світле. Цього дня одержав листа від благодійника, в якому він пише про обов'язки подружнього життя».

«9 грудня.

Бачив сон, від якого прокинувся, і серце в мене трепетало. Бачив, ніби я в Москві, у своєму домі, у великій диванній, і з вітальні виходить Йосип Олексійович. Ніби я відразу побачив, що в нього вже відбувся процес відродження, і кинувся йому назустріч. Я ніби його цілую, і руки його, а він каже: „Чи помітив ти, що в мене обличчя інше?“ Я подивився на нього, не випускаючи його зі своїх обіймів, і ніби бачу, що обличчя його молоде, але волосся на голові нема, і риси зовсім інші. І ніби я йому кажу: „Я б вас упізнав, якби випадково з вами зустрівся“, і думаю тим часом: „Чи правду я сказав?“ І раптом бачу, що він лежить трупом, мертвий; потім потрохи опритомнів і ввійшов зі мною до великого кабінету, тримаючи велику книгу, писану, на олександрійський лист. І ніби я кажу: „Це я написав“. І він відповів мені нахиленням голови. Я розгорнув книгу і в книзі цій на всіх сторінках чудові малюнки. І я ніби знаю що на цих картинах змальовано любовні пригоди душі з її коханим. І на сторінках ніби я бачу чудове зображення дівиці у прозорому вбранні і з прозорим тілом, яка здіймається до хмар. І ніби я знаю, що ця дівиця є не що інше, як зображення Пісні Пісень. І ніби я, дивлячись на ці малюнки, почуваю, що я роблю негоже, і не можу відірватись від них. Господи, допоможи мені! Боже мій, якщо те, що ти полишаєш мене, є діяння твоє, то хай буде воля твоя; але якщо я сам спричинив це, то навчи мене, що мені робити. Я загину від своєї розпущеності, як ти мене зовсім полишиш».