Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Відразу по цьому князя Андрія підвели до дверей, і черговий пошепки сказав: «Праворуч, до вікна».

Князь Андрій увійшов у небагатий, охайно опоряджений кабінет і побачив біля стола сорокалітню людину з довгою талією, з довгою, низько обстриженою головою і з товстими зморшками, з насупленими бровами над каро-зеленими тупими очима та обвислим червоним носом. Аракчеєв првернув до нього голову, не дивлячись на нього.

— Ви чого просите? — спитав Аракчеєв.

— Я нічого не… прошу, ваше сіятельство, — тихо промовив князь Андрій. Очі Аракчеєва повернулись на нього.

— Сідайте, — сказав Аракчеєв, — князь Волконський?

— Я нічого не прошу, а государ імператор зволив переслати до вашого сіятельства записку, яку я подав…

— Зволите бачити, шановний, записку я вашу читав, — перебив Аракчеєв, лише перші слова сказавши привітно, знову не дивлячись йому в обличчя й набираючи дедалі більш буркотливо-презирливого тону. — Нові закони військові пропонуєте? Законів багато, виконувати старих нема кому. Нині всі закони пишуть, писати легше, ніж робити.

— Я приїхав з волі государя імператора довідатись у вашого сіятельства, який рух ви гадаєте дати поданій записці? — чемно сказав князь Андрій.

— На записку вашу я поклав резолюцію, і її переслано до комітету. Я не схвалюю, — сказав Аракчеєв, встаючи і виймаючи з письмового стола папір. — Ось, — він подав князеві Андрію.

На папері, впоперек нього, олівцем, без заголовних літер, без орфографії, без розділових знаків, було написано: «негрунтовно складено понеже як наслідування списано з французького військового уставу і від військового артикула без потреби відступаючого».

— До якого ж комітету передано записку? — спитав князь Андрій.

— До комітету військового уставу, і я подав про зачислення вашого благородія в члени. Тільки без платні.

Князь Андрій усміхнувся.

— Я й не бажаю.

— Без платні членом, — повторив Аракчеев. — Моє поважання. Гей! клич! Хто ще? — крикнув він, вклоняючись князеві Андрію.

Чекаючи повідомлення про зачислення його в члени комітету, князь Андрій поновив давні знайомства, особливо з тими особами, які, він знав, були в силі і могли стати йому в пригоді. Ним владало тепер у Петербурзі почуття, подібне до того, яке владало ним напередодні бою, коли його томила неспокійна цікавість, і непереборно тягло у вищі сфери, туди, де готувалося майбутнє, від якого залежала доля мільйонів. Він почував по злості стариків, по цікавості необізнаних, по стриманості обізнаних, по хапливості, заклопотаності всіх, по незчисленній кількості комітетів, комісій, про існування яких він знову дізнавався щодня, що тепер, у 1809 році, підготовлялась тут, у Петербурзі, якась величезна громадянська битва, головнокомандуючим якої була невідома йому таємнича і, здавалося, геніальна особа — Сперанський. І сама туманно йому відома справа реформи, і Сперанський — головний діяч, починали так гаряче інтересувати його, що справа військового уставу дуже скоро стала переходити в його свідомості на другорядне місце.

Князь Андрій був у одному з найвигідніших становищ для того, щоб бути добре прийнятим у всі найрізноманітніші і вищі кола тодішнього петербурзького громадянства. Партія реформаторів привітно приймала і заманювала його, по-перше тому, що він мав репутацію розумної і дуже начитаної людини, по-друге тому, що він своїм відпущенням селян на волю здобув уже собі репутацію ліберала. Партія стариків незадоволених, просто як до сина свого батька, зверталася до нього за співчуттям, осуджуючи реформи. Жіноче товариство, світ гостинно приймали його тому, що він був женихом, багатим і знатним, і майже нова особа з ореолом романічної історії його гаданої загибелі та трагічної смерті дружини. Крім того, загальний голос про нього всіх, які знали його раніше, говорив, що він дуже змінився на краще за ці п'ять років, полагіднішав і змужнів, що не стало в цьому колишньої вдаваності, гордості та глузливості і був той спокій, що набувається роками. Про нього говорили, ним цікавилися, і всі бажали його бачити.

Другого дня після одвідання графа Аракчеєва князь Андрій увечері був у графа Кочубея. Він розповів графові про своє побачення з Силою Андрійовичем (Кочубей так називав Аракчеєва з тією ж невиразною глузливістю, яку князь Андрій помітив у приймальні військового міністра).

— Mon cher [472], навіть у цій справі ви не обминете Михайла Михайловича. C'est le grand faiseur [473]. Я скажу йому. Він обіцяв приїхати ввечері…